Розділ 43

Мартіас

Я повернувся додому в повному розпачі. Невже мій сон виявився правдою, і Рейнер дійсно мій брат? Вони ніколи не приймуть мене... ніколи в житті. Я бачив розпач у очах Лаури, коли вона дізналася, хто я такий. В неї вже є дядько, і інший їй не потрібен. Я — не Рейнер, не буду бігати за нею п'ятами й оберігати від неприємностей.

​Та все ж таки одну людину я повинен був навідати.

​Я відкрив портал і опинився в якомусь похмурому, старому місці. Ігнат, як завжди, сидів і курив. Помітивши мене, він вищирився у посмішці й кинув:

​— Мартіасе, що тебе до мене привело?

​Я роззирнувся навколо. Тут було ще гірше, ніж у його попередньому сховищі: все старе, сіре, а в повітрі стояло неймовірне сморітство болота й ще чогось гнилого.

​— Бачу, ти з однієї помойки перебрався в іншу, ця тобі більше пасує, — зробивши крок уперед, я холодно глянув на нього. — Ти ще питаєш, навіщо я прийшов? В тебе вистачає на це смілості... Скажи мені, ти ж знав? ЗНАВ, хто мій батько і ким я приходжуся Лаурі?

​Ігнат піднявся на ноги, здивоване обличчя скривилося:

​— Про що ти? Я не розумію, про що ти говориш...

​— Не знаєш? Не вірю, жодному твоєму слову не вірю! Це ти придумав увесь цей план, ти сам знайшов мене і розповів про Лауру... Це все ти накоїв!

— Та про що ти торочиш?! — закричав Ігнат. — Назвіи мені хоч ім'я твого батька, бо я справді не втямлю, чим ти хворий!

​Я пильно вдивлявся в його обличчя і раптом зрозумів: цього разу він не бреше. Його фальш я бачив за мить, а тут її не було. Отже, залишалося два варіанти: або він справді нічого не знав, або був настільки геніальним актором. Хоча внутрішньо я все ж схилявся до першого.

​— Мій батько — дідусь твоєї дочки.

​Ігнат аж сахнувся назад.

​— Ні... Цього не може бути. Невже ти його син? Тобто... ти виходить, її дядько? І що тепер? У тобі раптом прокинулися родинні почуття, і ти збираєшся кинути все, до чого так довго йшов?! Невже якась дурна кров зупинить тебе перед фіналом?

Я слухав його слова, і мені ставало фізично огидно просто стояти поруч із цією істотою. Вона — його рідна плоть і кров, а цей покидьок мріє про її смерть.

​— Я не можу цього зробити з іншої причини, — виплюнув я. — Ритуал вона може не перенести, а тепер вона ще й вагітна. Тому я відпустив її.

​— Ну ти й ідіот! — вибухнув Ігнат, б'ючи себе в груди. — І що з того, що вагітна?! Подумаєш, не виживе вона разом зі своїм виводком! Ти будуєш із себе всемогутнього монстра, а тебе зупинило якесь вагітне дівчисько?! Мені смішно з тебе! Я пройшов такий довгий шлях, а ти просто взяв і все зруйнував за секунду.

​— Вона твоя дочка, хоча для тебе це порожній звук, — мій голос упав до крижаного шепоту. — А тепер слухай сюди і запам'ятай раз і назавжди: не смій більше чіпати Лауру. Інакше матимеш справу зі мною. Ти мене зрозумів? Я сам уб'ю тебе, і не сподівайся на жалість...

​Ігнат раптом регонув, закинувши голову:

​— Га-га-га! Ти й справді віриш у те, що кажеш? Якщо ти вб'єш мене, думаєш, вона зможе тобі це пробачити? Хоч вона мене й не знає, але я знаю її породу. Вона така ж дурна й м'якосерда, як і її мати! Селена теж була такою доброю, вірила в казки... І де вона тепер? Я вбив її, ха-а...

​Селена...

​Це ж ту жінку я бачив поруч із Лаурою у видіннях. Виходить... вона моя сестра?

— Що ти зробив? — мій голос затремтів від люті. — Повтори ще раз, кого ти вбив?

​— Ти що, оглух?! Селену я вбив, Селе—

​Я не дав йому договорити. Блискавично кинувся вперед, впився пальцями йому в горло й підняв над підлогою:

​— Ти хочеш сказати, що вбив мою сестру?! І ти ще смієш цим пишатися?! Думаєш, Лаура колись пробачить тобі весь цей біль?.. Я так не думаю. Мені вистачить лічених секунд, щоб завершити твоє нікчемне життя. Але смерть — це занадто легке покарання для тебе. Живи з цим. Кожен бісів день думай про те, що одного разу я повернуся за тобою. А зараз — скасуй усі свої плани. Ти мене зрозумів?! — мій рев струсонув старі стіни будинку так, що сипалася штукатурка.

— Т-так... — хрипів Ігнат, хапаючись за мої руки. — Я все зрозумів...

​Я різко розтулив пальці, кидаючи цього покидька на підлогу. Подивився на нього згори вниз, з огидою відчуваючи, як кулаки самі стискаються. Моя рука злетіла в повітря і з розмаху врізалася йому в обличчя — з хрускотом кілька передніх зубів полетіли на пил.

​Не гаючи більше ні секунди, я відкрив портал і зник у темряві, залишаючи його захлинатися власною кров'ю.