Розділ 42

Лаура

​Я ніяк не могла повірити в те, що сказала Гекта. Невже Мартіас — мій рідний дядько? У голові не вкладалося, як це прийняти і що тепер робити. Я кинулася до Гекти, щоб перепитати, чи певна вона у своїх словах, та не встигла й рота розкрити, як Мартіас злобно глянув на мене й кинув:

​— Ти ніколи цього не зможеш прийняти. Ми ніколи не будемо родиною... Я ж монстр.

​— Ні, Мартіасе, це не так! — вигукнула я, але він навіть не дослухав.

​Мамахнув рукою, відкрив портал і зник у темряві.

​Він навіть не дав мені шансу пояснити. Я ж зовсім не це хотіла сказати...

​— Гекто, невже я сказала щось зайве? — розгублено запитала я.

​— Ні, ти ні в чому не винна, — зі сльозами на очах вимовила вона. — Це все моя провина... Що ж я натворила?

​У відчаї Гекта теж відкрила портал і зникла в ньому.

​Я стояла на місці, м'яко кажучи, приголомшена. Тепер стало зрозуміло, в кого Мартіас такий упертий — ніхто з них навіть не спробував мене вислухати.

​Згодом я помітила, що магічні чари навколо почали розвіюватися. Час повертатися до будинку Марти, поки мене не почали шукати.

​Дійшовши до місця, я побачила стареньку на ганку — вона тривожно когось виглядала. Помітивши мене, Марта кинулася назустріч, тривожно оглядаючи з голови до ніг:

​— Люба, з тобою все гаразд? Ми так довго тебе шукали, де ти була?

​— Мартусю, я ціла і неушкоджена, — заспокоїла я її. — Ходімо в дім, я страшенно хочу води, а там усе й розповім.

​Щойно ми зайшли до кімнати, звідти назустріч вибігли Кейр і Рейнер.

​— Лауро! — в один голос крикнули вони. — Де ти пропадала?!

​Опустившись на стілець, я жадібно випила склянку води, яку подала Марта.

​— Сядьте і слухайте, — тихо сказала я. — Розповідь буде довгою...

​Усі троє перезирнулися, але не сказали більше ні слова — мовчки й послушно сіли навколо. Вони уважно слухали кожен мій спокійний виклад, не перериваючи ні на мить — аж до самого кінця, де я переказала останні слова Гекти.

Щойно я замовкла, Рейнер різко підскочив зі стілець:

​— Ні, цього не може бути! Невже мій батько міг так із нами вчинити?! Я не вірю, що цей... монстр — мій брат! Вона бреше!

​Кейр перевів погляд на старшого вовка і спокійно, але твердо вимовив:

​— Рейнере, ти ж сам казав, що відчуваєш до нього такий самий незрозумілий зв'язок, як і до Лаури. Ти досвідчений вовк, тож прийми цю правду такою, якою вона є.

​— Ніколи! — відрізав Рейнер. — Я цього не прийму!

​Я підвелася, підійшла до дядька й ніжно взяла його за руку:

— Ти ж прийняв мене, хоч я з'явилася в твоєму житті зовсім раптово. Був мені вірним другом і надійним захисником. Чому ми не можемо проявити таку ж милість до Мартіаса? Він же просто боїться, що ми відкинемо його... Дядьку, ми повинні дати йому шанс.

​— Лауро, ти — це не він, — заперечив Рейнер, суворо дивлячись на мене. — Ти зовсім інша. Тебе я шукав тридцять років, твоя мати моя рідна сестра ми виросли разом із самого дитинства, а про нього ми не знаємо нічого... Він небезпечний!

— Він небезпечний тільки тому, що від нього всі відвертаються! — крикнула я, втрачаючи терпіння. — І ти не правий, коли кажеш, що знав мене. Я росла на твоїх очах лише перші три роки, а решту тридцяти ти мене не знав зовсім! Проте ти прийняв мене такою, якою я є. Тепер ми зобов'язані зробити це для нього. Можливо, якщо він відчує, що не самотній, це змінить його. Згадай себе: ти ж теж змінився з моєю появою! Самотність руйнує кожного, хоч яким сильним ти здаєшся.

​Кейр повільно підійшов до мене, обережно взяв за руку і підтримав:

​— Рейнере, Лаура має рацію. Давай просто вислухаємо її до кінця.

Рейнер важко зітхнув, дивлячись то на мене, то на Кейра, і зрештою махнув рукою:

​— Добре... Нехай буде по-вашому. Лауру все одно неможливо переконати, якщо вона чогось забажала.

​Тут у розмову втрутилася Марта, яка весь цей час стояла осторонь:

​— Так, ану досить сперечатися! Ходімо краще до столу, я все давно накрила, поки ви тут бурю влаштовували.

​Я підійшла до старенької і м'яко взяла її за руки:

— Мартусю, це ж не просто обід... Це наші сімейні справи. А ти — наша сім'я. Нам важливо знати твою думку.

​Марта на мить замовкла, в її очах блиснули сльози. Вона ніжно погладила мене по щоці:

​— Ох і дитя...  Афіна виховала неймовірно добру та світлу дівчинку. Але пам'ятай, люба: не всі навколо такі, як ти. Проте... якщо ти справді віриш у це, то спробуй. Можливо, ти маєш рацію, і він не такий пропащий, як здається.

​Вона міцно обійняла мене за плечі, посміхнулася крізь сльози і промовила:

​— А тепер сідайте всі за стіл, бо все давно охололо!