Розділ 41

Мартіас

Завтра спливає строк її обіцянки. Я не хочу завдавати їй болю, але вибору не маю. Та чому ж тоді всередині все обривається щоразу, коли я уявляю, як Лаура страждає? Що це зі мною?.. Що це дівчисько взагалі зі мною накоїло?

​А ще цей Рейнер... Я вже не раз бачив той самий сон, у якому він незмінно називає мене братом. Але чому братом? Це ж неможливо — у мене ніколи не було родини. А якщо вони й справді моя кров, чому мовчали всі ці роки? Ці думки не давали мені спокою. Замкнений у бібліотеці, я знову й знову перечитував знайдене пророцтво.

Завтра ми маємо це зробити. Лише в повний місяць я можу стати повноцінним вовком, звільнившись від цього нестерпного, виснажливого болю. Але ціна надто висока. А що, коли Лаура не витримає ритуалу і загине? Чому саме вона виявилася Білим Вовком? І головне — чому я не можу її скривдити?

​Може, я закохався?.. Та як це можливо, якщо в неї є пара? Здається, я остаточно з глузду зъїхав — я ніколи в житті не кохав і навіть не знаю, що це таке. Певно, це якісь темні чари...

​Але тут перед очима різко сплив той момент: вона лежить на підлозі, майже мертва, а моє серце пропускає удар. Вона була готова померти, аби тільки не бути моєю бранкою. Проте, коли я врятував її і сам знепритомнів, Лаура не втекла. Вона врятувала мені життя. Що, таке, коїться в цій тендітній голові? Вона дивує мене знову і знову...

Раптом я відчув це: вона знайшла Гекту. Невже змогла? Отже, не забула — Лаура дотримала слова.

​«Тепер усе готово. Час змінити мене раз і назавжди».

​Я вирвав сторінку з заклинанням із фоліанта й відкрив портал.

​Першою я побачив Гекту. Її очі розширилися від жаху й подиву, щойно наші погляди зустрілися. Вона залишилася точнісінько такою ж, якою була в день нашого прощання — час наче оминув її стороною, тоді як я перетворився на потворне відлуння власних страждань.

Від Лаури ж ішла дивна, ледь вловима енергетика. Я не міг збагнути, що з нею, доки мій погляд не впав на її живіт. Осяяння прийшло миттєво — вона вагітна. Рука сама собою лягла на її тіло, хоч я й гадки не маю, навіщо це зробив. Це відчуття чужого, крихітного життя всередині було настільки дивним і водночас магічним, що в мене перехопило подих. Як один живий організм може дати початок іншому? Я ніколи цього не розумів...

​Я готовий відпустити її. Нехай живе так, як хоче, бо тепер ціна занадто висока. Я не можу цього зробити. Вона так шалено боїться за своїх дітей, хоч вони ще навіть не народилися, але я певний — Лаура буде чудовою матір'ю. Нехай тікає негайно, поки я не передумав. А я... я доживатиму своє жалюгідне життя у темряві.

Але тут втрутилася Гекта. Її голос вдарив набатом у моїй голові, різко вириваючи з роздумів:

​— Що ти хочеш сказати? Що такого важливого може стосуватися нас обох? Якщо про пророцтво, то я вже все знаю. Тільки тепер воно втратило сенс — вона і її ненароджені діти цього не переживуть!

​Гекта дивилася на мене очима, залитими сլозами, і тихо вимовила:

​— Це неможливо... Лауро, ти мала рацію. Він не такий, як інші неповноцінні... Що я накоїла?! Я не мала права тебе кидати... Ти справді не такий. Невже це все генетика твого батька?..

​— Мого батька? — мій голос прозвучав крижаним хлистком. — Про кого ти говориш? Хто він? Він взагалі знає про мене?!

— Мого батька? — мій голос прозвучав крижаним хлистком. — Про кого ти говориш? Хто він? Він взагалі знає про мене?!

​— На жаль, ні... Він загинув ще до твого народження. А я... я боялася зізнатися, що ти його син. Тебе б убили! Я сподівалася, що моє дитя не  народиться неповноцінним ,  спочатку так все і було , ти ріс звичайним дитям ,але в день, коли ти зруйнував усе навколо,  я зрозуміла, як жорстоко помилялася... Пробач мені, сину. Я не мала права тебе покидати. Дякую, що живий... Хоча я знаю, що ти ніколи мені не пробачиш. Я й сама б собі не можу пробачити . Та вже пізно..

​Я дивився на цю жінку, відчуваючи, як серце стискається від болючого спазму зради. Тільки не показувати їй слабкості! Я звів погляд, напустивши на себе крижану маску:

​— Кажи те, що хотіла , або  йди звідси . Так далеко, щоб я більше ніколи тебе не бачив. Мені не потрібні твої сльози!

​Гекта здригнулася, вдихнула повітря і промовила слова, від яких у мене земля пішла з-під ніг:

​— Слухайте мене уважно, я не стану затягувати. Я бачу, ви досі не розумієте, чому між вами виник такий нерозривний зв'язок... Скажу лише одне: це кровний зв'язок. А кров — густіша за воду. Твій батько — дідусь Лаури. Ти — рідний брат Рейнера... і її рідний дядько.

Тиша, що запала після цих слів, здавалася оглушливою.

​— Що?.. — з диким подивом і жахом видихнула Лаура, дивлячись на мене й на Гекту. — Ти... ти впевнена в цьому?..