Розділ 39

Лаура

Із самого ранку ми з Кейром пішли до старійшини — саме там я буду тренуватись.

​Дорога зайняла в нас декілька годин. Назустріч нам вийшов чоловік середніх років: його зріст був майже два метри, плечі — широкі, наче скеля, а густі чорні брови нахмурені.

— Добрий день, — вклоняючись, сказав Кейр, і я повторила за ним.

— Добрий, — відповів чоловік, а потім додав: — Я Крістофер.

​Він простягнув мені свою здорову руку, я відповіла на його жест:

— Моє ім'я — Лаура, — простягаючи йому руку, сказала я.

— Приємно познайомитись. Скажи мені, дитя, що ти знаєш про свою силу?

Я дивилась на чоловіка, а потім відповіла:

— Та майже нічого... Тільки читала в книжці якусь легенду один раз.

— Добре, тоді ти окрім прокляття мало що знаєш, та це все ж таки краще, ніж взагалі нічого. Тоді слухай мене уважно. Ти не тільки від нас відрізняєшся силою — в тебе є ще один неймовірний дар, про який наші предки дізнались випадково, і то під час поєдинку із неповноцінним. У тобі є ще давня магія, такої сили немає ні в кого. І без цього тобі не перемогти.

— Яка саме магія? — тихо запитала я.

Крістофер подивився на мене, і після довгої паузи відповів:

— В книгах не багато описань про це, та ті, хто бачив, розповідали: яскраве світло вийшло із тіла білого вовка, і саме це світло змогло знищити неповноцінного. Це було водночас із щитом, тому що магією на білого вовка вже не можна було напасти, і навіть вдарити не вдавалося. Але це світло — також і зброя...

— Але як це можливо? Вовча порода і магія — це несумісні речі в одному тілі!

— Так, ти маєш рацію. Але в тебе не відьомська магія, тому твоє тіло не бореться із цим... Це як прихований талант. І в тебе він неймовірно сильний.

— А якщо в мене немає цієї сили? Я вже не один раз була на порозі самої смерті, але нічого такого в мене не з'являлось...

— Повір, вона в тобі є. Та тобі потрібно навчитись пробудити її.

— І як мені її пробудити?

— Якщо чесно, то як саме ти повинна це зробити, я не знаю. Але тобі потрібно відвідати одне місце, і можливо, там ти знайдеш відповіді сама на це запитання. Тільки слухай свого вовка уважно...

​Я вирішила більше не задавати запитань — ми йшли в повній тиші. А я в голові перебирала нашу розмову та заплуталась ще більше: я повинна пробудити не знаю що і не відомо як. Це ж нереально, я підписала всіх на вірну смерть...

Ми прийшли до великих старих воріт.

— Ти повинна сама зайти сюди, і можливо, тут у тебе будуть відповіді.

— А що це за місце? — здивовано запитала я.

— Тут поховані білі вовки. Не всі, але більшість...

— Кладовище? — перепитала я.

— Так, можна й так сказати. Йди, і ти сама відчуєш, навіщо ти тут.

​Я не розуміла, навіщо я тут, та вирішила не сперечатись. Відчинивши важкі двері, я увійшла. Розглянувши місце, на мій подив, я не побачила багато могил — у середньому десь штук п'ятнадцять. Я підходила від гробу до гробу та не відчувала нічого. На мій подив, тут не було ані фотографій, ані надгробків — просто засипані землею могили.

​Я блукала цим місцем, але так і не зрозуміла, навіщо я тут, що я тут шукаю або кого... Невже старішина думає, що я буду спілкуватись із духами? Не думаю, що таке можливо: не дивлячись на те, що ми в Гекатії, але ж це не фільм...

​Я звернула увагу на великий старий дуб — було в ньому щось зачаровуюче, тому вирішила підійти ближче і роздивитись. На ньому щось було написане, та надпис застарів і зарось увесь мохом. Рукою я хотіла розчистити мох, щоб прочитати, що ж там таке... Та як тільки рука доторкнулася до дерева, моя голова загуділа і почала сильно боліти. Я закрила очі, але відкрила їх від почутого шуму.

​Переді мною стояв великий білий вовк, а перед ним — молодий блідий худорлявий хлопець. Вовк заскалив зуби і напав на нього. Я вже хотіла втрутитись, але цей хлопець однією рукою відкинув від себе ворога.

«Що це таке? — подумала я. — Це ж неможливо!»

​Вовк швидко піднявся на ноги й заричав так, що я вуха закрила, та хлопець стояв і хиже сміявся. Він підняв руки догори, а потім наносив магічні удари один за іншим. Від деяких вовк встигав відвернутись, але не від усіх, та він не здавався — не дивлячись на весь біль, він ішов до своєї цілі... Та все було безнадійно, я вже думала, що це кінець.

​Та потім яскраве світло засліпило мене, я майже нічого не бачила. З часом мої очі звикли до цього, і я помітила, що світло йде від білого вовка — все його тіло світилось! Суперник, помітивши це, наніс декілька магічних ударів у вовка, та все було безнадійно — магія більше не діяла на білого вовка, це було неймовірно. Вовк підійшов до ворога, той намагався вдарити, але і це не допомогло. Від подиву я відкрила очі ще ширше, а потім це світло пройшло крізь хлопця, і він впав на землю.

«Невже саме про цю силу розповідав мені старішина?» — я навіть не помітила, що сказала це вголос.

Білий вовк подивився на мене, а потім почав іти до мене. Я боялась ворухнутись: «Невже він і мене вб'є?» — подумала я. Він підійшов до мене, а потім його світло пройшло крізь мене. Я закричала від переляку, та на мій подив — я не померла. Але чому? Що це було?

​І тут знову все навкруги закрутилось, і я знову тут — біля дуба...

​Та моє тіло почало трансформуватись само по собі. За хвилину я вже була вовком, дикий рик вирвався із мене, а потім знову — це світло! Кейр і Крістофер забігли на кладовище та від подиву зупинились. Я не розуміла чому, що вони таке побачили? Та потім я все зрозуміла: світло... воно йшло з мого тіла!