Розділ 37

Лаура

Марта радісно вибігла на ганок, зустрічаючи нас:

— Подивіться тільки, скільки в мене гостей! Люба моя, як ти почуваєшся? Та бачу, в тебе вже є рум'янці на щічках, це означає — настій помагає...

— Мартусю, дуже сильно допомагає, я навіть не уявляю, як би жила без нього...

— Так, ходімо в будинок, я подивлюсь на дитинку, як вона почувається.

— Як подивишся? — здивовано запитала я.

— Та ти не бійся, зараз усе побачиш. Лягай на ліжко і відпочивай.

​Її очі знову почали світитись, а потім із рук пішло зелене сяйво. Старенька поклала руки на живіт — декілька хвилин були сповнені повноцінної тиші, ми навіть боялись дихати, не знаю чому. Тут Марта вже повернулась до нас.

— Ну що там, з дитиною все добре? — Марта не знала, що мені сказати. — Марто, не мовчи, невже щось не так?

​Я зблідла, та вона похитала головою:

— Ні, люба, все добре, вибач, я налякала тебе. Але дітей двоє! Це велика рідкість, я ніколи такого не бачила, тільки чула про це.

— Двоє? — перепитала я. — У мене буде двійня?! — засміялась я. — Подвійне щастя...

​Кейр усе ще не міг прийти до тями від почутого. Він стояв наче статуя, навіть боявся зробити зайвий вдих. Марта віддала мені новий відвар. Вона знову накривала на стіл, а я все відтягувала нашу розмову — мені було важко просити в неї таку послугу... Та, на жаль, вибору в нас не було, Марта була єдиним шансом на спасіння всіх, включаючи її...

Мені шматок у горло не йшов, їжа виглядала дуже апетитно, я намагалась їсти, щоб вона не задавала питань — нехай цей обід принесе їй радість... Та Марта не витримала:

— Ти чого не їси? Кажи вже, що хотіла сказати, на тебе боляче дивитися...

— Мартусю, в мене до тебе прохання життя і смерті. Пробачте мені, та ви всі у величезній небезпеці через мене... — я почала плакати, мені було боляче, дуже сильно...

— Ну-ну, що в тебе трапилось? Розповідай, ми ж ще всі живі, тому не час розвішувати носа.

​Я почала свою розповідь із Мартіаса — старенька уважно слухала мене, не перебиваючи... Я закінчила розмову сном і тим, що в мене термін у два тижні... На мій подив, Марта навіть не злилась на мене, або дуже добре це приховувала.

​— Люба моя, що ж тобі довелось пережити! Невже Гекта могла так жорстоко вчинити? Я знаю, якими небезпечними бувають неповноцінні, як вона могла народити таке життя і залишити його — мені це в голові не вкладається...

— Ти знаєш про неповноцінних? — здивовано запитала я.

— Так, люба, на жаль, знаю. Ці діти були дуже сильно небезпечні, але і вбити їх майже неможливо. А ти ще й вагітна... Що ж тепер буде? Вся Гекатія у великій небезпеці! Не тільки ми на порозі життя і смерті, а весь наш світ...

— Ти сказала про мою вагітність... До чого це ти?

— Люба, я просто переживаю за тебе... тому так і сказала.

Та я бачила, що Марта чогось не договорює, вона знає більше, ніж розповідає... Я повинна дізнатись усе, та не сьогодні, я дам їй час, щоб вона змирилась із тим, що тепер відбувається. Я не можу повірити в те, що Мартіас такий небезпечний, я знаю його зовсім із іншої сторони, я впевнена — є в ньому щось добре, та він надійно це ховає від усіх...

​— Ти допоможеш нам знайти Гекту? — тихо запитала я.

— Так, — впевнено відповіла Марта. — Я зв'яжусь із нею, і вона повинна вийти на зв'язок, вона накоїла все це — нехай тепер сама і розбирається! А тепер ідіть, я повинна приготуватись...

Марта виштовхнула нас за двері. Я навіть і не думала, що вона відреагує саме так, сподіваюсь, що з нею все буде гаразд... Це все моя провина, тепер усі в небезпеці, що ж я накоїла? Я повинна все виправити, тільки я...