Розділ 32

​Лаура

​Не знаю, скільки часу я вже провела в дядька. Після того як Кейр пішов, він більше не з'являвся... Невже він настільки зла на мене, що навіть бачити не хоче? Я не вірила, що втратила його. Він же сам казав, що істинна пара — це на все життя, а тепер ось так легко пішов?

​Я почувалася жахливо. Втома навалилася такою важкістю, що не залишалося сил ні на що. Раптом двері відчинилися, і в кімнату зайшов Рейнер:

— Вибач, я стукав, але ти нічого не відповіла... Вставай, тобі потрібно поїсти. Ти вже другий тиждень не виходиш із кімнати і майже нічого не їси.

​— Я не голодна, дядьку... Мені справді дуже зле, я хочу ще поспати.

— Ні, Лауро, вставай негайно. Я розумію, він — твоя пара, але ж він не помер, він живий! Дай йому трохи часу, він заспокоїться і прийде. Або, хочеш, я сам відведу тебе до нього? Та я ж не можу дивитися, як ти тут сохнеш і страждаєш через нього... Не можу!

​— Та річ зовсім не в ньому... Ти ж казав, що вовки не хворіють, але я відчуваю, що серйозно захворіла. Розумієш мене?

​— Про що ти взагалі?

​— Я відчуваю шалену втому, у голові постійно крутиться, мене нудить... Дядьку, що зі мною? Невже смерть настільки підірвала моє здоров'я?

— Можливо... Ходімо, тобі все одно треба поїсти. Ти вже давно нічого не брала до рота, от тобі й зле. Лауро, ми не безсмертні, зрозумій це. Так, ми не люди, але нам потрібна їжа, інакше ми слабшаємо... Тому вставай, їжа вже на столі, і не змушуй мене довго чекати.

​— Добре, зараз прийду, — важко зітхнула я і через силу піднялася з ліжка. Може, він і має рацію? Не буду ж я вмирати через те, що Кейр на мене сердиться.

​Стіл і правда був накритий. Я сіла і потяглася до їжі — і раптом усвідомила, наскільки ж я дико голодна. Я накинулася на їжу і з'їла більше, ніж будь-коли раніше. Але за мить усередині все різко піднялося, і мене почало нестримно нудити.

— Що зі мною, дядьку?.. — ледь вимовила я, закриваючи обличчя руками.

Рейнер перелякано дивився на мене, а потім рішуче сказав:

— Я не знаю... Але нам треба піти до Марти. Вона чудова цілителька, ходімо до неї, вона допоможе.

​Марта... Я ж навіть не була в неї після нашого весілля. Через усі ці випробування та нові сили просто не мала часу зайти, а тепер приходжу ось так — просити про допомогу.

​Дорога давалася неймовірно важко: втеча сил, запаморочення і постійна нудота виснажували мене до краю. Я й гадки не мала, що зі мною твориться.

— Рейнере... Невже я помираю? Мені так зле, я вже не маю сил іти...

​— Не меси дурниць! — дядько підхопив мене на руки. — Ти не загинеш, навіть і не думай про це. Ти не залишаєш мене одного, чуєш? Я обіцяю, що все буде добре.

​За деякий час ми дісталися до затишного будинку Марти. Старенька одразу вибігла на ґанок, зустрічаючи нас:

— Люба моя, що з тобою?! Ти ж зовсім зблідла!

​— Я не знаю, але мені дуже зле... Вибачте, що ось так без попередження, та ми більше не знали, до кого звернутися.

​— Ой, та не вибачайся, дурненька! Тепер ти мені як рідна онучка. Свою дочку я втратила, зате маю тебе... Рейнере, неси її в будинок, подивимось, що там за напасть.

​Марта стала біля ліжка, з її рук полилося м'яке дивне сяйво — вона немов рентгеном оглядала моє тіло. А за секунду... раптом почала сміятися.

— Ну й жартівники ж ви! А я вже й справді перелякалася...

— Про що ти, Марто? — запитав дядько, тримаючись за серце. — Які жарти? Вона ж ледь жива!

​Марта засміялася ще дужче:

— Та не помирає вона! Рейнере, вона ж вагітна.

​Ми з дядьком витріщилися на неї в один голос:

— В-вагітна?!

​— Ну так! — відповіла старенька, хитро посміхаючись. — А чого ви дивуєтесь, ніби й самі не знаєте, звідки діти беруться?

​Від її слів я моментально залилася фарбою:

— Та ні, все так... просто це настільки неочікувано! Але чого ж мені тоді було так зле?

​— Ой, та не переживай, із цим я тобі допоможу. Усі девять місяців... хоча ні, з вашим вовчим метаболізмом терміни інші, але ти й не помітиш токсикозу. Я готуватиму тобі спеціальний настій, він зніме всі симптоми.

​— А це... не нашкодить малюку?

​— А тобі ж не нашкодило? Диви яка здорова виросла! І цій крихітці не нашкодить.

​— Мені? Тобто... мамі теж було так погано колись?

​— Думаю, це у вас сімейне, — підморгнула Марта. — Але ми все швидко виправимо. Ой, ну й вмієте ж ви лякати! Я вже стара жінка, більше мені таких сюрпризів не влаштовуйте.

​— Пробач мені, Мартусю... Я й сама про це не думала, геть із голови вилетіло на тлі всіх подій.

​— Ох і голови ж у вас, у молоді... А ти, Рейнере? Ти ж дорослий чоловік, як міг не помітити змін?

​— Я й сам про це не подумав... Старий я ідіот, — вилаяв себе дядько.

​— Так, добре, розкаюватися будете потім. Ось, випий, і тобі одразу стане легше... Тільки до дна! — Марта простягнула мені кухоль.

​Настій мав гіркуватий присмак, але старенька мала рацію: вже за хвилину нудота й слабкість почали відступати, а в тіло повернулося тепло.

— Ох... Та це ж справжнє диво! Усе ніби рукою зняло. Дякую тобі, Мартусю! — я міцно обняла її.

У старої на очах виступили сльози. Вона ніжно погладила мене по голові:

— Це я тобі дякую... Після смерті Афіни я думала, що й сама всередині вмерла. Та ти увірвалася в моє життя, мов грім серед ясного неба, і повернула до подиху. Афіна виростила тебе,  а тепер у мене є внучка... і скоро я стану прабабусею. Сама Афіна так і не встигла відчути цього щастя...

​— Вибачте, це все моя провина... — опустила я очі. — Вона захищала мене все життя, забуваючи про себе, і зрештою загинула через мене...

​— Ну-но, не плач, чуєш? Не смій навіть думати про таке! Афіна любила тебе всім серцем, ти знала це краще за інших. А тепер досить про сумне! У нас така радісна новина! Сідайте за стіл, будемо їсти, а то подивися на себе — самі кісточки залишилися...

Марта миттю засуєтилася, і за кілька хвилин стіл уже вгинався від їжі. Як для однієї старої жінки, в неї було просто неймовірно багато енергії! Ми їли з апетитом, а я вперше за два тижні дивилася на їжу без огиди.