Розділ 31

​Після тієї суперечки з Лаурою я кожен день намагався прийти до Рейнера, щоб попросити в неї вибачення і забрати її додому. Та вона була така зла на мене... Думаю, вона й бачити мене не хотіла. Вона дивилася на мене так, ніби я якийсь дикий звір. Що мені тепер робити? Як її повернути? Що з нами взагалі трапилося? Чому вона так сильно прив'язалася до цього виродка Мартіаса? Він хотів убити її, катував, тримав у в'язниці, а вона все одно хоче врятувати його...

​Я не покладаючи рук шукав Мартіаса, та все було марно: цього покидька не було ніде. Що-що, а цей підлий трус умів добре ховатися. Я був упевнений, що він знає про мої пошуки. Можливо, Ігнат помилявся щодо його сили?..

І тут до мене дійшов один факт. Ігнат! Цей підлий щур усе ще тут, у моїй зграї, а я зовсім про нього забув.

​– Конраде! — закричав я.

​Двері одразу відчинилися, і мій бета подивився на мене, не наважуючись зайвий раз дихнути:

— Альфо, ви викликали?

​– Негайно приведи сюди Ігната! Негайно! — випалив я.

​Конрад вибіг із кабінету. Кожна хвилина очікування була для мене справжньою тортурою. Де ж вони? Я вже підвівся на ноги, як раптом двері відчинилися. Ігнат по-господарськи увійшов і сів у крісло. Він хижо посміхнувся мені, а потім кинув:

​— І що могутньому альфі потрібно від такого, як я? Бачу, Кейре, моя дочка втекла від тебе. Ти певний, що вона тепер у Рейнера, чи, може, вже в ліжку Мартіаса?

​— Що ти верзеш, старий ідіот?! Лаура — не ти! — я підскочив до нього і схопив за шию. — Ніколи більше не смій казати так про неї! Ніколи, зрозумів?

​Я щосили здавив його горло своїми пальцями. Через хрип він ледь вичавив із себе:

— Вибач... більше не скажу... вибач...

​Я відпустив його і з огидою кинув:

— Ти надто слизький, щоб просто так здохнути. Щоб урятувати власну шкуру, ти б і мої черевики цілував... Кажи мені все про Мартіаса: як його шукати і як убити?

​— А що з цього отримаю я? Та, що клялась захищати мене, втекла... Я вам більше не вірю.

​— Але ти ж досі живий, і я можу це виправити.

​— Ти не заб’єш мене, бо я — єдиний, хто хоч щось знає про цього ублюдка. Поки ця інформація в мене, я тобі потрібен.

​— Думаєш, мене це зупинить? Хочеш перевірити? — я знову навис над ним. — Кажи, чого ти хочеш. Тільки знай: якщо збрешеш мені, я знайду тебе і вб'ю. Перед тим як відкрити свій брудний, брехливий рот, добре подумай, що казатимеш!

​— Я хочу будинок. Ти ж бачив, у якому я живу — це старі руїни. А ще — дай мені половину своєї землі.

​— Та ти з глузду зъїхав! Будинок — без проблем, а от про землю забудь.

​— Тоді й ти забудь про інформацію. Тільки знай, що ти ніколи його не знайдеш без мене. Ніколи. Тобі залишиться тільки шукати труп Лаури... Вона дурне дівчисько, така сама, як і її мати — хоче всім допомогти, навіть ціною власного життя.

​— Про що ти верзеш?! Кажи, що знаєш!

​— Віддай мені землю, тоді й розповім... Думай, Кейре, що для тебе цінніше: шматок землі чи твоя Луна?

​— А я бачу, ти взагалі нічого не цінуєш... Моя Луна — твоя рідна дочка, а ти розмінюєш її життя на шматок ґрунту!

​— Не я такий, життя таке. Не сприймай це надто близько до серця.

​— Я не віддам тобі половину землі. Четверта частина — це все, що я можу запропонувати. Або так, або ніяк. Подумай, іншої можливості я тобі не дам.

​Ігнат криво посміхнувся, а потім кинув:

— По рукам. Тільки не забудь виконати свою обіцянку.

​— Я свої слова на вітер не кидаю. Тож після того, як розповіси мені все, я відведу тебе на твою нову землю, тобі там сподобається, побачиш... А тепер — розповідай.

— Я ще дитиною був, коли мої предки розповідали про неповноцінних дітей... Саме так їх називали. Раніше, коли наш світ ще жив у гармонії, а відьми підтримували вовків, іноді народжувалися такі малюки. Вони були небезпечні: за їхньою гарною зовнішністю ховалася руйнівна сила. Вони не вміли контролювати себе і одним сплеском магії могли випалити цілу зграю, а то й більше. Тоді старійшини заборонили такі союзи, а таких дітей наказали знищити. Та це виявилося не так легко, аж поки один білий вовк не вбив таке дитя своєю первісною, древньою магією...

​Ігнат зробив паузу, дивлячись на мене з дивною посмішкою.

— Ти ж чув дитячу казочку про білого вовка? У ній казалося, що їхній рід було проклято через те, що вони вбили дитя відьми. Але ніхто не знав, що за дитя це було — все приховували довгі роки. Поява Лаури і ця жива сила — знак для них. Тільки один із них виживе. Ніхто інший не зможе вбити Мартіаса, окрім неї... Мало хто знає, що білий вовк — це не лише міць і сила, а ще й дика, первозданна магія. І думаю, Лаура цього теж не знає. Тому, щоб убити монстра, тобі потрібна вона — тільки так. Якщо ти підеш шукати його сам, то загинеш на місці. Не дооцінюй його лише через те, що він неповноцінний...

Я сидів за столом і не вірив у те, що почув. Невже цей покидьок настільки сильний? Невже таке вже колись було, і історія просто повторюється? Що мені тепер робити? Лаура ніколи його не вб'є... Я програв цей бій, навіть не почавши його.

​Та чи можна взагалі вірити словам Ігната? Я повинен піти до старійшини, можливо, він проллє на це світло...

​Ігнат різко вирвав мене з роздумів:

— Ти дав мені обіцянку. Я хочу, щоб ти заплатив зараз же.

​Я подивився на це стерво холодному поглядом.

— Добре, — сказав я. — Ходімо за мною.

​Ми прийшли в саму гущу лісу — це була нещодавно завойована прикордонна земля, де точилися постійні сутички. Ігнат здивовано й тривожно озирнувся, не розуміючи, що ми тут робимо.

​— Бачиш? Тут ще є кордони, — спокійно сказав я, дивлячись йому в очі. — Відтепер це твоє володіння. Ти отримав те, що хотів. А будинок вибирай який захочеш, їх тут декілька руїн на вибір.

​— Ах ти ж гад! Я не це просив! Не це! Ти не посмієш так зі мною вчинити, не посмієш! Я знищу вас усіх, чуєш, знищу! — верещав він мені в спину, але я навіть не обернувся.