Розділ 30

Лаура.

​У печері ми провели ще цілий день і ніч, і наступного ранку вирішили, що весь час нам звідси вилазити, щоб інші не хвилювалися — а особливо дядько, він же думає, що я мертва, і я не знаю, який біль він тепер переживає. Від мого першого дня тут, у цьому клятому лісі, майже й один день у Гекатії я не прожила спокійним. Мені здається, що я маяк, який притягує неприємності. Ну що ж мені із цим робити? Як все виправити? Я не хочу, щоб таке повторювалось: якби я не встигла прийти, то Кейр був би вже мертвий... Від цього моє серце стиснулося від болю: чому саме я отримала цю силу? Чому, навіщо вона мені, якщо я навіть себе не в змозі захистити?

​— Лауро, з тобою все гаразд? — Кейр перелякано дивився на мене.

​Я подивилася в його карі очі:

— Так, я просто задумалась... от і все. Ходімо, потрібно заспокоїти дядька, сподіваюся, що він удома...

​Кейр підійшов до мене, обняв мене:

— Це моя провина, пробач мені, але я був упевнений, що ти померла...

​— Я і була мертва, Кейре, або майже мертва. Ходімо до Рейнера, я все там розповім...

​Він нічого не відповів, та його погляд задавав мені сотні питань.

— Ходімо, Кейре, швидше, ми не можемо ще тут затримуватись, обіцяю, я все розповім...

​По дорозі ми не розмовляли, просто бігли щосили до маєтку. Ми вийшли на галявину із Сонцекрилами — як же тут красиво! Завжди хотіла сюди прийти, та не було часу. Я зупинилась на хвилину, зірвала одну квітку і поклала собі у волосся. У голові з'явилися спогади, видіння: про маму, і як ми з Кейром тут... Та дівчина-лікар, що вперше в житті приїхала в Гекатію, яка ж вона була перелякана! Та її вже немає... Немає тої, хто цінував життя, від неї вже нічого не залишилось. За кілька місяців з'явилася нова я, і як ще мене змінить життя тут... Від цього мені було боляче. Хто я тепер, і скільки в мені залишилось від людини?

​Ми прийшли до маєтку, спогади знову мене накрили з головою, я так давно не була тут після втечі, я навіть не заходила в цей будинок...

— Рейнере! — забігла я, та в залі було пусто. — Рейнере, ти вдома?

​Я піднялась наверх і зайшла в його кабінет: він сидів у кріслі, пив віскі і курив сигару, його волосся було розпатлане, а футболка вся в крові... Здавалось, що він навіть не побачив мене.

— Дядьку, я тут! — та він не чув мене.

​Я підійшла до нього і взяла його за руку:

— Дядьку, ти чуєш мене? Подивись на мене, це я, Лаура...

​Від моїх слів він важко підняв погляд, ніби боявся дивитися на мене.

— Дядьку, я тут, я жива, чуєш?! — закричала я.

​Він підняв свій погляд на мене, декілька хвидин дивився, його очі були сповнені сліз:

— Лауро... це справді ти? Ти жива?

— Так, це я, Рейнере, ззберись уже з думками, це я...

​Він встав на ноги і міцно обняв мене:

— Ти жива... Я такий радий, що ти жива, ти ж знаєш, ти єдина, хто в мене залишився, не смій більше покидати мене, чуєш, ніколи!

​— Обіцяю тобі, що не загину... чуєш?

​— О ні, Кейр... він був упевнений, що ти мертва, я шукав його вчора та не міг знайти... Лауро, боюся, з ним щось трапилось...

— А такий трапилось? Ти навіть не уявляєш що! Та я знайшла його, він живий... Кейре, заходь, не підслуховуй там! — закричала я.

​Кейр увійшов у кабінет і налив собі віскі. Рейнер дивився то на мене, то на Кейра, а потім сказав:

— Це ж не сон? І ви справді тут? Ви живі?

​— А ти що хотів, щоб ми були мертві? — відповів Кейр. — Тебе я ще встигну вбити, не переживай. Ще один раз зробиш так, то я вб’ю тебе, повір мені...

​— Ой, а в тебе сил вистачить на це?

​— Вистачить, не переживай! — огризнувся дядько.

​Ці двоє знову почали сперечатися на рівному місці. Я стояла і слухала їх, а потім сказала:

— Вам ще не набридло? Ви наче маленькі діти, які не поділили цукерку... Вам не цікаво, де я була і як я вийшла?

​Ці двоє зупинились і подивились на мене — за своїми суперечками вони ніби й забули, що я теж тут.

Ми всі сиділи за столом і пили віскі, а я розповідала свою історію. Дійшовши до кінця, Кейр подивився на мене, його трусило від злості:

— Я не можу повірити в це! Ти знала, хто він такий, і нічого мені не сказала?! Як ти могла так зі мною зробити? І ти ще просила мене довіряти тобі? Як після цього я можу довіритись тобі? І скажи мені, якого дідька ти його врятувала? Для чого? Чому не залишила його помирати, Лауро? Ти взагалі не думаєш головою, взагалі?!

​Він відкинув склянку в стіну, та розбилася на маленькі осколки...

​— А якби я тобі все розповіла, то що б ти зробив? Що, вбив би його?

​— Так, саме це я б і зробив! Вбив чудовисько, вбив! Я б точно не рятував його життя, як ти! Ти не будеш виконувати свою обіцянку, чуєш мене? Не будеш! Я тобі не дозволю більше ризикувати собою...

​— І що, заперш мене в клітці? Але все буде так, як ти хочеш, а не я? Я обіцяла, що допоможу йому, обіцяла, зрозумій мене! І ти мене не зупиниш, я не твоя річ чи собачка, в мене є власна думка про це...

​Кейр засміявся, а потім сказав:

— І до чого тебе твоя думка привела? До чого?! Якщо ти тепер не померла, то помреш пізніше, або як?! Ти не будеш йому допомагати, і все, і це не обговорюється!

​— Та мені все одно, що ти думаєш! Краще б я тобі нічого і не казала, так було б краще! — закричала я.

Рейнер слухав нашу суперечку, а потім, не витримуючи, закричав:

— Та заспокойтесь ви! Що з вами коїться? Ніхто з вас не думає головою, ніхто! А ти, Кейре, не смій на неї кричати, чуєш? Не смій так з нею розмовляти, не забувай, що вона моя племінниця! А ти повинна була все розповісти, а не діяти наодинці...

​— От і чудово, мій «чудовий» дядько тут як тут, він все знає і краще за всіх, тому і вирішує все за мене, що і як же я повинна... Та ніхто з вас не чує мене! Ви двоє вже дістали мене своєю опікою, дістали!

Я взяла віскі і з гуркотом зачинила за собою двері... Я пішла у свою кімнату. Там стояв мамин портрет. Подивившись на неї, сльози почали капати з моїх очей: