Розділ 29

​– Ні, Лауро, ні! Той стубр вкусив її перед тим, як я встиг зупинити його. Як ти почуваєшся?

​Вона підвелася на ноги.

​– Кейре, а печера, де ми були раніше, далеко?

​– Так, ми досить далеко від неї, – відповів я.

​– Є ще місце поблизу, щоб ми сховалися? — запитала вона.

​– Ні, тільки там було безпечно...

​– Отже, щосили йдемо туди! Кейре, чуєш мене? Ми дістанемось безпечного місця... – Лаура потрусила мене, намагаючись зібратися з думками. – Я тут, і ти сам сказав, що отрута стубра не смертельна...

​Від почутого я мимоволі згадав нашу першу ніч у Гекатії. Саме так я їй тоді сказав. Але не всі переживають ту отруту, далеко не всі. І яким чудом вижив я, до сьогодні не знаю.

​– Добре, йди за мною. Тільки не відставай і будь обережна.

​Я біг щосили, час від часу озираючись, щоб переконатися, що Лаура не відстає. Спочатку все було добре. Я думав, що на неї отрута не діє — вона ж сильний вовк, навіть Могомора вбила власноруч. Можливо, й отрута стубра не зашкодить їй. Я сподівався на це, справді сподівався... Та коли я озернувся наступного разу, її не було видно.

​Моє тіло наче скаменіло. Лаура... Що з нею? Який же я ідіот! Занадто швидко біг і втратив її... Та ні, тепер вона не загине тут, у цьому клятому лісі. Я знайду її.

​Повернувшись назад, через деякий час я помітив її. Вона висіла, заплутана в ліанах, які здавлювали її тіло. Я щосили підстрибнув і підхопив її на руки. Вона дихала, але дихання було слабким. Я біг із нею до печери, добравшись до місця, я обережно поставив її на кам'яну підлогу.

​Але, зупинившись, я подумав: Так їй буде холодно. Я зняв із себе весь верхній одяг і поклав її на камінь. Проте її тіло все одно трусило. Я не знав, що робити. Невже так усе і закінчиться? І тут я згадав ту ніч, де Лаура зігрівала мене своїм тілом. Я ще тоді дивувався, що це допоможе...

​Що робити? Я роздягнув її, міцно пригорнув до себе, а її одягом прикрив нас обох. Це хоча б трохи допомогло — її тіло трусило, але вже не так сильно.

​– Благаю тебе, переживи цю ніч, – шепотів я, притискаючи її до себе. – Я не зможу жити без тебе. Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе...

​Я не спав цілу ніч, але Лаура не прокидалась. Невже із нею щось трапилося? Вона цілу ніч металася і марила. Що з нею таке? Я не знав, та це видовище викликало в мене дикий жах.

​– Лауро, благаю тебе! Я не дикун, я не знаю, що мені робити. Скажи мені, як ти повернула мене тоді? Я зроблю все, тільки благаю, скажи...

​Та відповіді не було. Я ще дужче притискав її до себе. Це єдине, що я міг зробити. Ще одна ніч минула так само — вона постійно марила і щось бормотала. Під ранок вона заспокоїлася, а її дихання стало чіткішим і спокійнішим. На цьому заснув і я — втома взяла своє.

​Мені приснився дивний сон. Там була Лаура на мості, та в цей раз я не врятував її — вона пішла на дно. Від цього я прокинувся. Розплющивши очі, я побачив, що вона тут, поруч, жива. Вона дивилася на мене своїми карими очима.

​– Лауро? Я не сплю? Ти справді жива?

​– Так, Кейре. Ти врятував мене. Я тут, і я жива... Але цікаво, чому ми голі? – з посмішкою сказала вона мені мої ж слова.

​Я їй нічого не відповів, тільки пригорнув її до себе. Я не міг повірити, що вона тут, зі мною, жива. Я щосили благав Богиню Місяця, щоб це був не сон.

​– Кейре, ти так задушиш мене! Пробач мене, люба, – сказав я, цілуючи її. – Пробач. Я так сильно люблю тебе. Я боявся, що ти не переживеш це, але ти в мене така сильна.

​Вона пригорнулась до себе, а потім сказала:

– Я також люблю тебе, Кейре. Люблю до нестями.

А потім поцілувала. Я відчув неймовірне полегшення. Вона тут, жива і тільки моя. Притягнувши її до себе, я закував її в обійми, а наш поцілунок ставав тільки пристраснішим.