Розділ 28

Кейр

​Я все ще не міг повірити: Мартіас викрав мою дружину прямо в мене з-під носа. Невже я дозволив жити в моєму будинку ворогові? Невже він був тут, під моєю опікою, а я навіть не здогадувався про це? Ми з Рейнером уже декілька днів шукаємо Лауру, та все безнадійно — ми ніколи в житті не повернемо її. Ніколи! — вдарив я щосили руками об стіл.

​І тут я перестав відчувати її серед живих.

— О ні! — закричав я. — Рейне, її вже немає, вона вже покинула нас!

​Рейнер підбіг до мене:

— Кейре, про що ти говориш?

— Я більше не відчуваю свою пару, її більше немає серед живих, Рейне, вона загинула! Цей покидьок убив її...

​Рейнер дивився на мене і не вірив у те, що я казав:

— Кейре, це неправда, вона не може покинути нас... Я не вірю в те, що ти сказав, Кейре, це неправда, неправда! Ти не можеш цього знати, я не вірю в те, що вона загинула, не вірю! І я не зупинюся її шукати — я шукав її тридцять років і не здався, і тепер не здамся, а ти вирішуй сам...

​— Я кажу тобі, Рейне, вона вже мертва, зрозумій мене, мертва! Я це відчуваю...

​Я вийшов із кімнати. Я не вірив у те, що сам сказав, та це правда — я її більше не відчуваю, моє серце ніби розірвали на шматки. Я втратив її, і вперше в житті я відчув такий жахливий біль. Мій вовк ревів, я не міг повірити, що вона вже не зі мною. Це моя провина: я привів ворога в наш дім, давав йому їжу і кришу над головою, а він убив її! Та як можна було її вбити? Вона була такою чистою і доброю, як його рука піднялася на неї? Та він просто звір!

​Мій біль був нестерпним, а вовк рвався назовні. Я перевтілився і біг, я навіть не тямив, хто я і що роблю. Моя вовча натура повністю взяла верх надо мною, я пішов у мертвий ліс. Він ніби намагався з'їсти мене, та він мене не зупинить! Я рвав зубами ліани, убивав усіх створінь, що тут живуть, я розривав їх на шматки, моїй люті не було краю. Моє життя втратило сенс, для мене воно теж закінчилося сьогодні — життя без неї не має сенсу, я хочу померти, щоб мої страждання закінчилися! Я бігав цим клятим лісом, мої лапи залишали криваві сліди, та я не зупинявся — сьогодні я повинен знайти свою загибель, повинен...

Навіть дерева не заважали мені, я виривав їх із корінням одне за одним, це був наче поєдинок, тільки ворога не було. Але тут із самих зарослів на шум вийшов він — величезний велетень, він майже три метри заввишки, із його пащі тече слюна. Одна ціла купа м'язів і сили, його руки майже такі, як половина мого тіла. Мало хто наважується із цим звіром на поєдинок, його удари руйнівні. Я б ніколи в житті не пішов на цей бій, та сьогодні я не тікатиму від Могомора, а викличу його на поєдинок. Мало хто міг похизуватися тим, що вбив Могомора, ці звірі не мають страху, вони вбивають кожного на своєму шляху.

​Я стояв посеред лісу і очікував, коли звір нападе на мене першим. Він не очікував на мої вагання — заревів так, що весь мертвий ліс здригнувся і всі його жителі сховалися. Могомор за хвилину вже був біля мене, я навіть не зрозумів, як він вдарив мене. Я не встиг поставити блок і відлетів на декілька метрів, вдарившись у велике дерево. Ліани почали затягуватися на моїй шиї, я розірвав їх своїми кігтями.

​Спустившись на землю, вирішив нападати на звіра, та мій руйнівний удар був неначе укус комара — Могомор навіть не моргнув. Та у відповідь він знову наніс руйнівного удару. Я встиг відстрибнути, і з-за самої спини знову щосили вдарив його. На цей раз він заревів від болю, але за хвилину він знову повернувся до мене, замахнувся своєю величною рукою. Хоч я і намагався відстрибнути, та не встиг — краєм своєї руки він зачепив мене, та навіть у такому ударі я відчув усю його лють. Якби це була ціла рука, то я б уже помер від цієї сили.

Я зрозумів тільки одне: свого ворога я недоцінив, та мені вже не було що втрачати, тому я йду до кінця. Я знову піднявся на лапи, я знав, що спина — його слабке місце. Та тільки-но я наважився нападати на нього, ліани схопили мене, а звір був усе ближче. Як я не намагався, та все було безнадійно — саме тепер я зустріну свою смерть. Я закрив очі, а подумки вже був зі своєю Лаурою...

​Та несподівано для мене звір заревів від болю і люті. Я не зрозумів, що трапилося. Відкривши очі, я побачив, як Лаура б'ється із ворогом! Вона наносила йому удар за ударом, її рухи були неймовірно швидкі. Але цього не може бути! Вона ж мертва, я це відчув!

Але тут мій вовк знову відчув свою пару, а Лаура кричала мені: «Кейре, ліани, порви їх і допоможи мені! Зберись уже з думками!».

​Та я не вірив у те, що вона тут, тому навіть не ворухнувся з місця — я мріяв про смерть, а ліани щосили душили мене, я вже почав втрачати свідомість. Але тут мій вовк заревів: вона жива! Це вона, Кейре, це не сон, Лаура тут, і її вовчиця...

​Від почутого я зібрався із силами і виплутався з ліан. Я біг, щоб допомогти Лаурі, та було вже запізно — я не вірив у те, що побачив: вона власноруч убила Могомора!

​— Лауро, дівчинко моя, ти жива!

​— Лауро, дівчинко моя, ти жива!

​Та вона не чула мене, її погляд був направлений на тіло.

— Кейре, — тихо сказала вона, — я тільки що вбила... вперше в житті я вбила...

​Сльози почали котитися з її обличчя.

— Лауро, це ж був звір, він монстр, зрозумій мене...

​Вона подивилася на мене:

— Кейре, ми всі монстри, не тільки він... Але він також мав право на життя... — ще дужче почала вона плакати.

​Не поспішаючи і майже безшумно я підходив до неї, не вірячи в те, що вона жива... але тут із самого чагарника вискочив стубр і вжалив її...