Розділ 26

​Мартіас

​Я не міг підійти до неї, я чув її крики, що вона вийде звідси, та не підходив. Я боявся, що відпущу її, не знаю чому, та мені важко давалося тримати її в полоні. Звична для мене справа, якою я насолоджувався, перетворилася на справжні тортури. Лаура була незвична, її жага до життя — сильна і велика, та рано чи пізно ламаються всі, навіть найсильніші, і вона теж зламається, тільки потрібен для цього час.

Я відносив їй їжу, та вона навіть не дивилася на мене, але змогла достукатись до мене одними тільки словами. Проте як вона могла бачити моє життя, адже про це ніхто не знає окрім неї? Як вона могла все дізнатися? Я вже нічого не розумів. Щось було між нами дивне і незрозуміле для мене, я відчував її біль, відчай, втому — все ніби сам це переживав. Щось нове і незвичне, я відчув ті емоції, які ніколи в житті не відчував і не думав, що зможу відчути коли-небудь. Хто вона така і що робить зі мною?

​Я зрозуміла одне: він не відпустить мене просто так. Якщо не вб'є зараз, то зробить це одразу після того, як я виконаю його послугу. Але не буде так, як він хоче. Я не дозволю йому використати себе. Більше ніхто і ніколи не отримає від мене нічого.

​Я випустила гострі кігті. Серце в грудях калатало, наче навіжене. Кілька секунд я вагалася — страх перед невідомістю зупиняв мене, — але шляху назад не було. У цьому світі, де кожен хотів шматок моєї сили, смерть здавалася єдиним справжнім актом свободи.

​Я повільно підняла руку до власного горла. Останній подих, остання думка про Кейра — пробач мені, коханий... Я різко розірвала шкіру. Біль пронизав усе тіло, але він був таким далеким і неважливим порівняно з полегшенням, що накрило мене. Я впала на холодну підлогу, і світ навколо почав стрімко згасати, занурюючись у рятівну пітьму. магія вливалася в її тіло. Все, що я бачив, — це її бліде обличчя і посинілі губи.

— Благаю, Лауро, тільки не покидай мене...

​А потім я побачив пітьму...

Лаура

​Я відкрила очі, горло боліло, і було в моєму тілі щось дивне і незрозуміле для мене, в мене майже не було сил. Я почала згадувати все, що було, а потім — як я перерізала собі горло. Але чому я жива? А, можливо, це інше життя, саме те, в яке вірять люди після смерті?

​Я повернула голову, роздивилася все навкруги, та ні, чорт забирай, я ще тут за цими клятими гратами! Невже я зцілилась? Невже? Я вже піднімалась на ноги, як краєм ока побачила тіло біля мене.

— Хто тут? — запитала я. Та відповіді не почула.

Я приблизилась і побачила, що це Мартіас. Він майже не дихав, я намагалась нащупати пульс — він був занадто слабким. «Можливо, він не доживе до ранку», — подумала я. От і чудово, це дає мені час на втечу! Я помітила, що ґрати відчинені, я не знаю, що тут трапилось, та це моя єдина можливість втекти і повернутись додому.

​Я вже дійшла до дверей, та щось не давало мені піти, я не могла покинути його тут помирати, не могла! Я повернулась до нього, сил в мене майже не було, та я тягнула його із цього клятого місця. Тут повинна бути кімната краще за цю, та цей довгий коридор тягнувся майже вічність. Я декілька разів зупинялась, щоб відпочити, мені вже хотілось плакати.

І ось вони, двері! Я відчинила їх, а там був наче інший світ: нормальні просторні кімнати, меблів небагато, та тут було світло і було легко. Я затягнула Мартіаса в кімнату, залишилось тільки це високе ліжко. Відпочивши, я все ж таки зробила це — вкрила його ковдрою. Та що я можу зробити? В мене тут немає ліків, та тут і лікарні немає, все, що мені залишається, — це час, тільки так вони тут лікуються, тільки так...

​Я сиділа біля його ліжка і чекала: прокинеться він або ні? Що саме відбулось, чому він лежав на підлозі, хто зміг перемогти його? Та там не було нікого! Що все це означає і чому я не можу піти, залишити його, він же викрав і обдурив мене?.. Та я не можу так зробити, я не звір, я лікар...

Час йшов занадто повільно, йому так і не ставало краще, і втома взяла наді мною верх — я заснула...