Розділ 25

Лаура 

Вилетівши з порталу, я щосили вдарилася об щось тверде. Довкола панувала повна темрява, я нічого не бачила.

— Мартіасе, ти тут? — закричала я, але у відповідь почула лише власний голос, що відбився від стін.

​Де я? Декілька хвилин я нерухомо лежала на підлозі, доки очі не звикли до темряви. Поступово я почала розрізняти обриси: грати, кам’яні стіни й така ж холодна підлога. Розуміння того, що я в ув’язненні, змусило мене тремтіти.

— Мартіасе, я знаю, що ти чуєш! Давай поговоримо! — знову ніхто не відповів.

Я не здамся. Я знайду вихід із цього клятого місця. Підвівшись, я підійшла до грат і вчепилася в них руками. Раптом вони спалахнули болем, обпікаючи шкіру. Я закричала, але не відпускала — так сильно хотіла вирватися. Біль був нестерпним, але ще більше мене налякало інше: моя регенерація, яка завжди була швидкою, цього разу ледь справлялася. Щось у цьому місці блокувало мою силу. Руки кровоточили, і я зрозуміла, що силою вийти не вдасться. Треба думати.

​Минали години, а можливо, й вічність. Я перевіряла кожну стіну, кожен сантиметр кам’яної кладки, але все було марно. Виходу не було. Втома зрештою здолала мене. Лягти на холодний камінь було нестерпно, тому я перевтілилася у вовка — хутро допомогло зігрітися.

Я не знаю, скільки спала, але прокинулася від шурхоту. Довкола бігали щури. Звідки вони тут? Якщо є шлях для них, то є й для мене. Я налякала їх, і вони кинулися вгору, до невеличкої нори. Я зазирнула туди і зрозуміла, що мої сподівання марні: кам’яна товща стін сягала метрів у глибину.

​Я знову згорнулася клубком, і на очі навернулися сльози. Чому він так зі мною? Чому всі хочуть мене знищити? Може, варто просто здатися і померти? Яке значення має час, якщо фінал один?

Невдовзі з’явився Мартіас. Він мовчки залишив їжу та воду і зник, не сказавши жодного слова. Це боліло сильніше за опіки. Невже той Мартіас, якого я бачила у снах, і цей — одна й та сама людина? Чудовисько?

​Минуло ще багато часу, перш ніж двері знову заскрипіли. Коли він знову зібрався йти, я не витримала:

— Стій! Благаю, не тікай! Поговори зі мною, скажи хоч щось! Не роби так зі мною! — закричала я щосили.

​Він зупинився на порозі, обернувся, і в його очах я побачила холод.

— Якщо ти хочеш, щоб я здохла, то навіщо приносиш їжу? — запитала я.

​— Тому що ти мені ще потрібна, — сухо відповів він. — Мені потрібна від тебе послуга.

​— Послуга? Яка послуга? Чому не сказав просто? Навіщо ця жорстокість? Усі ці найманці, порятунки... навіщо?

​— А якби я попросив, ти б допомогла? Такому звіру, як я? — його голос здригнувся.

​— Так, я б допомогла! І не смій називати себе звіром, ти не такий!

​— А хто я? Ти про мене нічого не знаєш! Нічого!

​— Помиляєшся, Мартіасе. Я знаю все. Я все бачила. Ти не звір, просто сам у це не віриш.

​Він нічого не відповів і вийшов. Я залишилася наодинці з питанням: яку послугу він хоче від мене? 

Минуло багато часу, але Мартіас не повертався. Здавалося, він не приходив довше, ніж зазвичай. Невже мої слова про те, що він не звір, настільки образили його? Або, можливо, він просто готував нові тортури?

​Я зрозуміла одне: він не відпустить мене просто так. Якщо не вб'є зараз, то зробить це одразу після того, як я виконаю його послугу. Але не буде так, як він хоче. Я не дозволю йому використати себе. Більше ніхто і ніколи не отримає від мене нічого.

​Я випустила гострі кігті. Серце в грудях калатало, наче навіжене. Кілька секунд я вагалася — страх перед невідомістю зупиняв мене, — але шляху назад не було. У цьому світі, де кожен хотів шматок моєї сили, смерть здавалася єдиним справжнім актом свободи.

​Я повільно підняла руку до власного горла. Останній подих, остання думка про Кейра — пробач мені, коханий... Я різко розірвала шкіру. Біль пронизав усе тіло, але він був таким далеким і неважливим порівняно з полегшенням, що накрило мене. Я впала на холодну підлогу, і світ навколо почав стрімко згасати, занурюючись у рятівну пітьму.