Розділ 23

​Мартіас

​Те, що Лаура була такою доброю зі мною, бентежило. Як пояснити моє тяжіння до неї? Я хотів бути поруч, відчував, що це необхідно. Навіть бачив її у снах, і мені це не подобалося. Можливо, це магія білого вовка зводить мене з розуму? Іншого пояснення немає. Я не міг у неї закохатися — це неможливо. А що, як вона володіє ще й тією, забутою магією білих вовків?

​Невже вона грається зі мною? Що ж, тепер я все зрозумів: вона майстерно веде свою гру. Але я її перехитрю. Завтра викраду її, а там розберуся. Можливо, Геката відчує, що вона в небезпеці, і сама прийде на допомогу. Виходу немає: я повинен зловити її першим. Я тут найсильніший, найнебезпечніший у всій Гекатії. Я все вирішив: завтра на тренуванні викраду її прямо посеред поля. І ніхто ніколи не знайде її.

​З думок мене вирвав голос Лаури:

— Мартіасе, дивись, у мене вийшло! Я змогла це зробити. Хочеш, ще раз покажу?

​— Так, — посміхнувся я, — покажи ще раз.

​За секунду переді мною стояв білий вовк. Це виглядало неймовірно.

— Лауро, — я підвівся, — ти молодчинка, так швидко вчишся! Я в захваті, скоро ти станеш непереможною.

​Вона миттєво повернула людську подобу, підбігла до мене і міцно обійняла.

— Дякую тобі, Мартіасе. Не знаю, що б я робила без тебе, — щиро посміхаючись, сказала вона.

​У цю хвилину моє серце пришвидшилося. Що зі мною? Вперше в житті я відчував таке. Можливо, це якась отрута? Але я не знав, як це пояснити. Вона щось радісно розповідала, а я лише мовчки кивав. Сьогодні я повинен триматися від неї якнайдалі.

​Коли ми повернулися в будинок, я залишився на вулиці. Незабаром підійшов Ігнат.

— Які люди! Що ти тут робиш? — запитав він.

​— Це не твоя справа. Скажи краще: це ж ти підіслав тих найманців, чи не так? Я казав, що сам розберуся з нею.

​— Про що ти верзеш? Вона моя донька, і ми в непоганих стосунках.

​— Ти думаєш, я не бачу твою гниль? Впевнений, Лаура теж усе бачить. Вона ніколи не допомагала б тобі, якби не була в тобі зацікавлена.

​— О, ти маєш рацію, — усміхнувся Ігнат. — Вона не дурна. Тепер я знаю, чому вона наважилася прийти до мене.

​— Про що ти?

​— Вона приходила, щоб дізнатися про тебе — про того, хто має силу і вовка, і відьми. Питала мене, як його вбити.

​Я зблід.

— Що ти сказав? Вона знає, хто я? Звідки? — я схопив Ігната за шию.

​— Ні, дурню, я їй нічого не казав, я й не знав, що ти тут! Ти був необачним, а вона — ні. Цікаво, яку гру вона з тобою затіяла? Чесно кажучи, я вперше пишаюся тим, що вона моя дочка. Тепер я побачив її силу і незламний дух. Думаю, було б добре, якби вона була на моєму боці. Я мріяв отримати її силу, але тепер хочу, щоб вона була дочкою, яка захищатиме мене і робитиме всю брудну роботу. Тому відтепер у мене свій шлях, у тебе — свій.

​— Ну ти й щур, — відрізав я. — Але я впевнений: хоч вона і грається зі мною, вона ніколи не буде твоєю маріонеткою.

​Я відпустив його і розлючений пішов геть. Невже це все лише гра? Як вона сміє? Вона шукає спосіб мене вбити? Хто мене зможе вбити? Я найсильніший, я єдиний у своєму роді! А вона — ніхто в порівнянні зі мною. Я приб’ю її, як муху.

​Мені було боляче від того, що вона не була справжньою. Я нікому не дозволяв наближатися до себе, а їй дозволив. Знову біль, знову зрада. «Мартіасе, життя тебе нічому не вчить, — думав я, — ти нікому не потрібен, ти чудовисько, і ніхто ніколи не полюбить тебе».

Я не дам їй часу опанувати силу. Щойно побачу — викраду. Нехай здохне, стерво, і розплатиться за свою помилку.

​Я ходив по подвір’ю, не в силах повірити в почуте. І тут побачив її. Вона йшла до мене, посміхаючись, і хотіла щось запитати. Але я не дав. Відкрив портал і штовхнув її туди. Кейр і Рейнер кинулися на допомогу, але я зустрів їх потужною магією. Вони відлетіли, а я ступив у портал, крикнувши:

— Не смійте нас шукати, або я вас вб’ю!