Розділ 17

Мартіас

​Я відкрив очі, але мої думки були ще там, на галявині, де маленька дівчинка збирає сонцекрил. Чому я це бачив і чому білий вовк мені допоміг вибратися із темряви? Як таке могло статися? Можливо, це тільки сон і більше нічого? Але якщо це не так, то що тоді це означає?..

​Та з моїх думок мене вирвала їхня розмова. Я вирішив не втручатися, а просто послухати — вони, напевно, й забули, що я тут... Після почутого я зрозумів, що в Лаурі було щось дивне і невідоме для мене. Щось у ній мене притягувало, і водночас я боявся цього. А ще те, що вона вкрала всю мою силу: я хотів тільки трішки підкріпити її магією, та вона забрала все. А це означає, що я не можу користуватися магією біля неї — вона зможе мене вбити. Сподіваюся, що вона не зрозуміла цього...

Я повинен залишитися тут: можливо, так я знайду потрібну мені інформацію, а також подивлюся, на що здатен білий вовк. Цікаво, хто підіслав цих найманців? Кому, окрім мене, ще вона потрібна?..

Те, що вона потрібна ще комусь, приводить мене в гнів. Як, чорт забирай, я повинен виконати свій план? Тепер я не можу це зробити: її зв'язок ще не окріп із Білим Вовком, вона ще сама не знає, на що здатна. Можливо, мені допомогти їй? Та Кейр не дозволить мені тут залишитися — я бачу, що він сприймає мене як ворога. Він не такий дурний, як я думав, і це злить мене... І де шукати ту кляту відьму? Нехай трясця це забере!

​Це не повинно було бути так важко. Хто посмілився мені заважати? Хто?.. Моїй люті не було меж. Я звик до люті, та вперше в житті відчув її настільки сильно.

Після довгих роздумів я зрозумів одне: вона повинна прийняти силу. Я можу їй із цим допомогти, і я повинен залишитися тут, поруч із нею. А отже, я мушу зблизитися з нею і заінтригувати її, щоб вона сама просила в мене допомоги... А потім, як прийде час, я викраду її, і вона зробить те, що мені потрібно. Далі, як складеться її доля, якщо вона виживе, мене не цікавить...

Я заснув, та сон мій ніколи не був спокійним — усе моє життя сниться одне й те саме. Я був маленьким, грався в будинку, а потім моя сила вирвалася могутнім потоком і я знищив усе навколо себе за декілька метрів. Усе, що було живе, померло в одну хвилину. Мама, яка побачила це, була злякана, та не за себе — вона боялася мене. Вона підійшла, поцілувала мене, а потім сказала: «Все добре, синку мій, посидь тут і зачекай на мене, я скоро повернусь». Я так і зробив — чекав її, та вона не повернулася. Не знаю, як довго я боявся зійти з місця: адже мама повернеться, а мене тут не буде, і вона не зможе мене знайти...

Та потім хтось знайшов мене, і це була не мама. Зграя вовків, побачивши мене, відчула в мені магію і силу вовка, тому хотіла вбити. Я плакав і не розумів, чому вони роблять мені боляче, та моя сила знову вийшла могутнім потоком — і всі вовки полягли. Один ще дихав. Я підійшов до нього, щоб допомогти: я не хотів їх убивати. Та він дивився на мене не як на дитя, його очі були сповнені страху. Він дивився на мене, а потім сказав: «Ти — чудовисько, такі, як ти, не повинні народжуватися...» Усі, хто бачив мою силу, казали мені одне: що я — чудовисько. І вони мають рацію, так, я саме такий.

Та ці дитячі спогади більше не засмучують мене — тепер вони підживлюють мене, адже я єдиний у своєму роді. Я ховався роками, ніхто не знає про моє народження, окрім моєї матері, яка безжально залишила мене помирати. Та вона ще не знає, що я живий і якою силою володію — силою, яка нікому навіть і не снилася. Тепер я всім покажу, хто я такий, і вся Гекатія впаде до моїх колін. Я буду володарем цих земель, і всі житимуть за моїми правилами... А хто не захоче — той помре.

Я почув стукіт у двері.

— Увійдіть, — сказав я.

​Лаура стояла у відчинених дверях і збиралася з силами, щоб увійти. Я дивився на неї і ніби відчував її внутрішній монолог: «Ти прийшла до звіра, він вбив усіх...». Я вже хотів їй щось сказати, та вона зробила це першою:

— Привіт. Я прийшла, щоб подякувати тобі. Ти врятував мені життя ціною свого, я безмежно вдячна і ніколи не забуду того, що ти зробив для мене. Тебе влаштовує ця кімната?

— Так, мене все влаштовує, — стисло відповів я.

— Ти напевно хочеш відпочити. Я вибачаюся, не хотіла заважати... Вибач.

​І вона пішла.

Я довго дивився в порожню кімнату. Щось із нею не так — вона не боїться мене. Можливо, вона так і не зрозуміла, як саме я її врятував і хто я такий...