Розділ 15

Мартіас

​Я не розумів, що зі мною трапилося і де я перебуваю. Навколо панувала лише суцільна пітьма, яка повільно пожирала мене зсередини. «Невже для мене все так і закінчиться? — промайнуло в думках. — * Мабуть, саме на це я й заслуговую — на смерть у глухій темряві, яка так личить такому чудовиську, як я...»*

​Та раптом крізь цю чорноту я відчув знайомий, тонкий аромат сонцекрилу.

​У наступну мить перед моїми очима почала проступати залита сонцем галявина. Світ навколо стрімко наповнювався барвами, стаючи неймовірно яскравим і живим. «Що це? — здивовано подумав я, озираючись. — Де я опинився?»

​Посеред галявини на траві сиділа красива жінка. Вона так щиро, тепло посміхалася, а потім гукнула:

— Лауро! Де ти, Лауро?

​«Що? Лаура? Вона теж тут?» — серце пропустило удар.

​І в ту ж мить із-за пишних кущів вибігла маленька дівчинка.

— Мамо, я тут! Дивись, скільки квітів я назбирала! Давай я вплету цей сонцекрил у твоє волосся...

​Я заворожено дивився на цю сцену й абсолютно не розумів: це сон, марення чи щось геть інше? Та раптом усе змінилося. На мене поглянула вже не маленька дівчинка, а доросла Лаура. Вона лагідно посміхнулася мені й повільно підняла руку до неба. Тоєї ж миті посеред галявини спалахнуло чисте, сліпуче світло. Це було невимовно красиво... А за секунду в самому центрі цього сяйва з'явився величний Білий вовк.

Лаура дивилася прямо мені в очі, її посмішка дарувала дивне умиротворення. Вона тихо, але впевнено промовила:

— Не бійся. Тобі пора повертатися. Йди... З тобою все буде гаразд.

​Я ще кілька хвилин стояв як укопаний, не в силах навіть поворухнутися від шоку й трепету. А потім... зробив крок уперед і увійшов у це світло.

​Кейр

​Я біг щосили, аби тільки встигнути, аби врятувати її. Навіть не знаю як, але вся моя зграя залишилася далеко позаду — я вирішив не чекати на них. У моїй голові пульсувала лише одна єдина думка, що випікала душу: «Це твоя провина. Твоя провина, що вона в небезпеці! Тільки твоя...» Благаю, рідна, тільки не помирай.

​Коли я вискочив на тренувальне поле, в очах потемніло від побаченого. Навколо лежали сотні трупів. Усі найманці були мертві, жодного живого подиху. Я гарячково передивлявся тіла, шукаючи її... Лаури тут не було. Це означало одне — можливо, вона досі жива. Але як? Як вона могла сама винищити таку кількість ворогів? Невже її сила настільки велика й руйнівна?

Я не гаяв ні секунди. Спробував упіймати її запах — він був надзвичайно слабким, я заледве відчував його в повітрі. Ні, тільки не це! Ти не можеш так просто померти, зачекай, благаю, я знайду тебе!

​Я кинувся вглиб лісу. Продираючись крізь хащі, я раптом побачив якогось чоловіка, а на його руках... Лауру. Хто цей покидько і що він із нею робить?! Навіть не роздумуючи, я вистрибнув прямо перед ними, готовий розірвати його на шматки. Незнайомець теж миттєво напружився, готуючись до бою.

​Та раптом Лаура ледь помітно розплющила очі й прошепотіла, що він урятував їй життя.

Я застиг на місці, наче вражений громом. Цей незнайомець допоміг моїй жінці, у той час як я... я залишив її тут зовсім одну й беззахисну. Я подивився на нього і помітив у його очах дивний страх. Щось було геть не так. І в наступну мить до мене дійшло — її серце зупинилося.

​Увесь світ навколо мене рухнув. Я підскочив до нього, буквально вирвав Лауру з його рук і опустив на траву. Гарячково почав робити масаж серця, але під пальцями була лише лякаюча тиша. «Ні, тільки не так! Благаю, не залишай мене! Ти так мені потрібна, чуєш?!»

І раптом я відчув — вона повернулася. Її серце ледь-ледь, слабким і тонким поштовхом, але знову вчепилося за життя.

​Заплакавши від полегшення, я обережно підняв її на руки й обернувся до незнайомця, аби забрати й його. І знову застиг. Цей дивний чоловік тепер сам лежав безневинно і нерухомо прямо в траві, не подаючи жодних ознак життя.

​— Кейре, що тут відбувається? — влетів Рейнер.

​Я подивився на нього, а потім сказав:

​— Добре, що ти тут. Бери того блондина, давай віднесемо їх у маєток.

​Рейнер дивився на мене розгублено. Я закричав:

​— Та не стій ти, давай допоможи мені!

​— Хто він? — запитав Рейнер.

​— Я не знаю, та він врятував Лауру. Він, а не ми...

Рейнер більше нічого не сказав. Він підійшов, закинув на плече кремезного чоловіка і поніс його.

​— Кейре, чому ти несеш принцесу, а мені віддав дракона? Не хочеш пояснити це?

​— Тому що вона моя, і що тут пояснювати? І не кажи, що ти вже такий слабкий, що не маєш сили нести його...

​Рейнер тільки загарчав у відповідь.

Лаура так і не приходила до тями, і незнайомець також. Ми сиділи з Рейнером і очікували, що ж буде далі й що тепер нам робити.

​Рейнер піднявся на ноги:

​— Якщо це зробив той тип у масці, я клянуся, що вб'ю його! Він підлий боягуз, який обманює і діє не за законами. Я вб'ю цього виродка, вб'ю!

​— Рейнере, заспокойся, — піднявся я. — Тепер важливо, щоб вона прокинулась, а потім ми знайдемо його і вб'ємо. Я обіцяю, що ми це так не залишимо, чуєш? А тепер ти потрібен їй тут як дядько, тож не час для гніву.

Поки ми сперечались, щось трапилось: ці двоє в одну хвилину відкрили очі. Та що це таке? Хто цей чоловік і як він пов'язаний із Лаурою? Ми з Рейнером тільки розгублено подивились один на одного.