Розділ 14

Мартіас

​Після зустрічі з Ігнатом я все чудово зрозумів: ціль у нас не одна. Він хоче вбити її. А я? Чого хочу я, сам досі не знаю. Мені потрібна послуга від неї, а вже потім я вб'ю її. Та зараз це дівчисько потрібне мені живим — і ніяк інакше. Декілька днів я сидів і обмірковував свій план до ідеалу. Для мене це звично: я ховався сорок років, тож що для мене якісь три дні?..

​Я — монстр, який живе насамоті, і мені потрібен Білий вовк, щоб усе змінити. Та вона не допоможе мені, якщо я просто попрошу. А щойно вона дізнається, хто я, то захоче знищити мене, як і всі інші...

​Та раптом я відчув, що вона в небезпеці.

​Щось не так. Хтось намагається вбити її! Не вагаючись, я відкрив портал і побачив, як ця маленька дівчинка з останніх сил тримається на ногах. Вона не падає і не здається під натиском такої кількості вовків. Та ось вона трансформувалася — і це дівчисько стало великим Білим вовком. «Як таке можливо?» — подумав я. То це вона — той легендарний вовк? Мені спершу стало смішно від того, що я побачив.

​Та потім я був вражений. Ворогів було занадто багато, і всі розуміли, що це поразка. Але вона не здавалася. Твоєї жаги до життя я ще ніколи в нікому не бачив.

​Бій добігав кінця. Вона заплющила очі, приймаючи свою поразку. Та я не міг дозволити, щоб усе так закінчилося. «Ні, ти помреш тільки від моїх рук, і лише після того, як виконаєш те, що мені потрібно. Тільки так...»

Я підняв руки догори, щосили сконцентрувався і спробував черпати магію з дерев та всього живого навколо. Раптом я відчув щось дивне: незвична сила почала буквально наповнювати мене зсередини, я відчував це кожною клітиною. І однією лише своєю думкою я вбив їх усіх. Це було щось неймовірне, наче вибух у моїй голові! За мить я побачив, що всі вороги мертві. Окрім неї. Вона досі була непритомна, але я відчував: вона жива.

підійшов до неї ближче. Цікаво, і що мені тепер робити з тобою? Ти не впоралася з ними, а отже, ти ще не знаєш своєї справжньої сили. Ти досі занадто слабка. Якщо я заберу тебе з собою зараз, то що ти робитимеш? Ні, це не вихід. Мені потрібно, щоб ти прийняла себе, а для цього тобі, понад усе, необхідно почуватися в безпеці. Тому я просто поверну тебе додому. Це єдине, що я зміг придумати. Та не радій цьому надто сильно — твоє майбутнє вже до дрібниць розписане в моїй голові... А тепер поки що живи.

Піднявши її на руки, я вирішив віднести її додому... Та коли вона опинилася так близько, я відчув її аромат. Вона пахла сонцекрилом. Ці квіти завжди мені подобалися... Я подивився на її зблідле обличчя і подумки благав, щоб вона не помирала. Та чому так? Я вперше в житті відчув такий розпач через чиюсь можливу смерть. Що саме в ній таке особливе, цікаво?..

​Я щосили біг, намагаючись знайти дорогу до її будинку, аж раптом хтось перегородив мені шлях. Він закричав на мене:

— Ану відпусти її негайно! Хто ти такий?! Що тобі від неї потрібно? Тільки посмій торкнутися її — я вб'ю тебе, ти зрозумів мене?!

мене?!

​Я вже був готовий знищити цього покидька, та вона раптом підняла голову і ледве чутно промовила:

— Кейре... не вбивай його... Він... він урятував мені життя...

​А потім вона знову знепритомніла, і її дихання зупинилося.

​Кейр підбіг до неї, а потім упав на коліна:

— Ні, Лауро, благаю, не покидай мене! Ні, тільки не так... Пробач мені, що образив тебе. Та я ж ідіот, думав, що так ти будеш у безпеці...

Я дивився, як грізний Альфа благає її не помирати. «Невже він такий слабкий? Невже вся його сила — це тільки маска?» — подумки я сміявся з нього, адже кохання лише послаблює чоловіка. Він ніколи в житті нікого так не благав би, якби не вона...

​Хоч я й не розумів цього ідіота, та він мав рацію: їй ще зарано помирати. Тому я вирішив допомогти. Я озирнувся навколо — нікого стороннього не було, отже, тепер я можу це зробити. Я заплющив очі й почав віддавати їй свою магію. Та її тіло почало забирати занадто багато... Моя власна оболонка не витримала, і в наступну мить я побачив лише суцільну пітьму.