Розділ 13

Лаура

Я просто не могла повірити власним вухам. Як він міг таке сказати?! Він досі вважає мене слабкою і зовсім не довіряє мені! Ну що ж, Кейре, ти ще погано мене знаєш... Я обов'язково доведу тобі, на що насправді здатна. Сидіти й плакати в чотирьох стінах кімнати — це точно не для мене. Тому я швидко переодяглася в спортивну форму й вирішила піти на поле. Можливо, хоч там, через фізичне виснаження, я зможу нарешті заспокоїти цей шалений гнів у грудях. Я вже встигла звикнути до цих щоденних навантажень, і, щиро кажучи, мені це навіть подобалося. Саме завдяки їм я нарешті перестала почуватися безпорадною і знову відчула себе потрібною. Та ось, після його слів, ці принизливі відчуття неповноцінності повернулися з новою силою.

Прийшовши на порожнє поле, я вирішила почати зі звичної пробіжки. Проте цього разу я не стримувала власної сили, адже мені більше не потрібно було підлаштовувати свій темп під інших вовків зграї. Тепер я бігла так швидко й потужно, як тільки могла. О, якби ж ти, Кейре, бачив це прямо зараз! Та хоч скільки я намотувала кола по стадіону, його жорстокі слова все одно не покидали мою голову — вони звучали у свідомості безперервним, болючим лунням.

А ти чого мовчиш?! — подумки закричала я, не витримавши цієї напруги й звертаючись до своєї внутрішньої вовчиці. — Що ти взагалі про все це думаєш?!»

«Я думаю, що він має рацію, — тихо й спокійно відгукнулася вона в моїй голові. — Ти ще дійсно не готова».

«До чого це я не готова?! — розлючено перепитала я, ледь не задихаючись на бігу від нової хвилі образи. — Ти також вважаєш мене слабким баластом?!»

«Ні, ти за визначенням не можеш бути слабкою, — так само м'яко відповіла пухнаста половина. — Проте ти все ще не готова вбивати...»

«Що?!» — я різко, мов укопана, зупинилася посеред поля, важко ковтаючи ротом повітря.

Вбивати... Невже я справді повинна буду це робити? Безжально відбирати чужі життя лише заради власної безпеки? Для мене, лікаря, це звучало як абсолютне безумство.

Та у відповідь у моїй свідомості запанувала лише глуха, важка тиша. Моя вовчиця більше нічого не казала. І від цієї мовчанки мені стало по-справжньому страшно. Можливо, вона дійсно має рацію?.. Я справді не зможу переступити через себе й позбавити когось життя, а цим самим підставлю під удар усю зграю... Від безсилля та розпачу мої ноги підкосилися. Я впала колінами на сиру землю і відчаї закричала на все порожнє поле:

— Що мені тепер робити?!

Та раптом із гущавини дерев мені хтось відповів грубим, незнайомим і крижаним голосом:

— Здохнути. Тобі потрібно просто здохнути.

— Хто тут?! — розлючено закричала я, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі й озираючись навколо.

 — Ну ж бо, виходь!З-за товстих стовбурів дерев повільно вийшов кремезний чоловік середнього зросту. Його обличчя спотворював потворний, старий шрам на всю щоку, який робив його вигляд ще більш відразливим.

— Що тобі потрібно від мене? Навіщо ти тут?! — вигукнула я, роблячи крок назад і готуючись до найгіршого.

— Ха! Мені непогано заплатили за те, щоб я прибрав одну маленьку сучку, — гидко вискалився чужинець, міряючи мене зневажливим поглядом. — Та я й не думав, що вона виявиться настільки дрібною. Дивлюся на тебе — і бачу лише жалюгідне видовище.

— Хто тобі заплатив? — я спробувала виграти бодай трохи часу й намацати інший вихід. — Я зможу дати тобі набагато більше. Назви свою ціну, і ми все вирішимо мирно!

— О ні, люба, я ніколи не відмовляюся від таких замовлень, — огидно засміявся він, роблячи стрімкий випад у мій бік. — Та ти не бійся, я зроблю все швидко. Оком не встигнеш змигнути.Із цими словами ворог люто кинувся на мене. 

Проте я не заціпеніла від жаху. Щойно він наблизився, я виставила жорсткий блок і з усієї сили відштовхнула його від себе. Незнайомець відлетів на кілька кроків і здивовано подивився на мене — він явно не чекав такого опору від дівчини.. 

Не гаючи ні секунди, чоловік здичавіло заричав, і його тіло почало деформуватися. За мить на мене вже дивився величезний, грізний і брудний вовк, у чиїх очах палахкотіло лише одне бажання — розірвати мене на шматки. Я чітко відчула цю смертельну небезпеку кожною клітиною свого єства.

  І в цю саму мить у моїй голові все перевернулося. Я зрозуміла тільки одне: ніхто й ніколи не має права забирати моє життя просто так! Я боротимуся за нього зубами й кігтями.

Але раптом із хащі лісу один за одним почали виходити інші звірі. Очі застилав страх — їх було так багато, що я просто не могла порахувати цю криваву зграю найманців. Усередині все стислося від страшної здогадки: здається, саме так і прийде мій кінець...

«Та я все одно не здамся без бою! — гордо подумала я, змушуючи власні пальці стиснутися в кулаки, а вовчицю всередині — люто оголити ікла. — Якщо мені й суджено померти сьогодні на цьому полі, то я зроблю це тільки з гідністю!»

Їм було абсолютно байдуже, що я одна, а їх — ціла зграя. Найманці оскаженіло скалили на мене свої гострі зуби, а потім почали нападати один за одним, злітаючи з усіх боків. На свій щирий подив, я досить вправно виставляла блоки та відбивала перші випади, проте людське тіло просто не розраховане на таку шалену кількість вовків. Ті удари, які я пропускала, були нищівними — вони кусали мене, безжально виривали шматки моєї плоті, забарвлюючи траву в багряний колір.

Біль був пекельним, та я все одно вперто стояла на ногах. Я дала собі залізну обіцянку, що не здамся без бою. Заради себе. Заради Кейра. Я відчайдушно хотіла, щоб він знав: я боролася до останнього, і для цих покидьків моя смерть не була легкою прогулянкою!

Раптом один із найбільших вовків завдав мені потужного удару в груди. Мене з силою відкинуло на кілька метрів назад, і я важко рухнула об землю, ковтаючи ротом пил і власну кров. Свідомість почала згасати. Я на мить подумала, що це вже остаточний кінець, аж раптом крізь гул у вухах почула її дикий, оглушливий голос:

«Лауро, трансформація! Ти повинна зробити це прямо зараз! Давай, трансформуйся!» — оскаженіло закричала вовчиця в моїй голові.