Розділ 6

Я не поспішав повертатися додому. Мої думки не давали мені спокою, я повинен продумати кожен свій крок наперед. Спочатку за Ігнатом потрібно встановити стеження. Та проблема в тому, що ні в мене, ні в Рейнера в зграї немає потрібного шпигуна. Хоч цей гад і виглядає як повний дурень, та він далеко не такий. Тому потрібно знайти когось непомітного, наче тінь. А це означає, що я повинен піти до Зграї Тіней. Тільки там за гідну плату можна знайти таку людину, яка й помре, але свою справу зробить. Так, із цим вирішено.

Але яка відьма мала стільки сили, щоб народити таке дитя? Цікаво, якщо це правда, то дитина має силу тільки одного з батьків, а можливо, одразу обох? Якщо друге, то вся Гекатія у величезній небезпеці. Я навіть не можу уявити перевертня із силою відьми. Думаю — і сподіваюся, — що я помиляюся, і це дитя не таке, як я собі уявляю.

Було б добре знайти Гекту. Та після того як вона допомогла Лаурі пробудити силу, відьма просто зникла. Ми довго шукали її, але так і не знайшли. Чортові відьми, завжди від них тільки проблеми. Не думаю, що Гекта ховається від Ігната. За словами Лаури, вона має надзвичайно велику силу й здатна вбити за хвилину. Тоді, можливо, вона ховається від цього дитяти? Можливо, вона знає про нього? Завтра зустрінуся з Мартою. Думаю, тепер вона буде більш привітливою зі мною і скаже все, що знає.

Я навіть не помітив, як за цими думками повернувся додому.

Я увійшов у будинок. Лаура чекала на мене у вітальні — я з першого погляду побачив, як сильно вона нервувала.

Щойно двері зачинилися, вона буквально підхопилася з місця й підбігла до мене:

— Скажи, що з вами все гаразд! Це не була пастка?

— Заспокойся, — лагідно сказав я, міцно обіймаючи її та притискаючи до своїх грудей. — Ми цілі й неушкоджені.

— О, слава Богині, з вами й справді все гаразд... — вона полегшено зітхнула, уткнувшись носом у моє плече. — Чому тебе не було так довго? Я так хвилювалася, що вже збиралася йти тебе шукати!

Я ніжно погладив її по шовковистому волоссю, вдихаючи її рідний заспокійливий аромат, і тихо розсміявся:

-Моя Луно, ти ж у мене найсильніший вовк у Гекатії. Хто взагалі посміє на нас напасти?

— Ти знущаєшся з мене? — Лаура незадоволено зітхнула, відстороняючись і дивлячись мені прямо в очі. — Я вовк, який навіть не вміє контролювати власну силу. Я не найсильніша. Якби це було так, я б захистила вас усіх... А натомість тобі знову доводиться захищати мене.

— Думаєш? — я м'яко посміхнувся, заправляючи пасмо волосся їй за вухо. — А хто вчора надавав копняків шістьом досвідченим вовкам? Це була не ти? І не забувай — ти врятувала мою маму, за що я тобі безмежно вдячний. Лауро, послухай мене: ти повинна вірити в себе і у свою силу. Можливо, саме через твої сумніви ти зараз і не відчуваєш своєї вовчиці. Подумай про це, ти ж у мене така розумниця.

— Не знаю, можливо, ти й маєш рацію, — Лаура примружила очі й підозріло подивилася на мене. — Та я дещо зрозуміла: ти просто заговорюєш мені зуби. Ви знайшли Ігната? Що він сказав?

Я м'яко посміхнувся, сховавши за цим внутрішню напругу, і спокійно відповів:

— Я ж говорив, що ти в мене розумниця, від тебе нічого не приховаєш. Так, ми знайшли його, і він насправді навіть не ховався. Але й корисної інформації від нього ми не отримали — від слова зовсім. Він просто чув те саме, що й ми: чоловік у масці шукає людей, щоб убити тебе. Я зрозумів тільки одне — таких найманців буде ще багато. Тебе бояться, Лауро. І ти повинна розібратися в собі, щоб зуміти захистити себе. Ти маєш рацію, я не можу бути поруч із тобою кожної секунди, тому ти повинна повірити у свою силу. А відзавтра ти почнеш тренуватися зі зграєю. Мати силу — це добре, та потрібно навчитися володіти нею в бою, а це не так уже й легко. Ми більше не будемо сподіватися на звичайне везіння. Та не переживай, у тебе буде найкращий учитель.

— І хто цей вчитель? Він і справді найкращий? Скажи мені, хто він.

— Це я, — спокійно відповів .

— Ти? — здивовано перепитала Лаура, округливши карі очі. — І хто тобі сказав, що ти найкращий?

— Я сам так сказав, — засміявся я, задоволений її реакцією. — І багато разів довів це на полі бою. Чи ти в мене не віриш?

— Та вірю я, вірю... — тихо сказала Лаура, ховаючи посмішку й притискаючись до моїх грудей.