Розділ 3

Ми з Інессою пішли зранку в ліс, щоб я змогла заспокоїтися і спокійно помедитувати, та в мене нічого не виходило. Після декількох годин медитації я не відчула нічого. Ніби моя вовчиця не хоче бути зі мною. «Та що ж це таке? Це якесь обурення! — сказала я собі. — Чому мені все так важко дається?».

Ми вже хотіли повертатися додому, та тут з-за кущів вийшли шість великих вовків. Я зрозуміла одне: вони не з нашої зграї. Їхні зуби вискалилися на нас, і вони ось-ось готові були напасти.

Інесса подивилася на мене й сказала:— Біжи, шукай допомогу! Я спробую стримати їх.

Та я не могла цього зробити. Я знала: якщо піду, вона помре, і я ніколи собі цього не пробачу. Я стала біля неї й відрізала:— Я не покину тебе.

Інесса почала трансформуватися, але не встигла: один із вовків напав на неї й уп'явся своїми гострими зубами їй в руку. Я почула її крик. Хотіла підбігти й допомогти їй, та на мене теж напали — сильний удар прямо в живіт. Я відлетіла й ударилася головою об дерево. Подумки я вже попрощалася з життям, та раптом почула голос:«Лауро, я тут, і ми не помремо, чуєш мене?».

Я зрозуміла, що це вона — моя вовчиця. Повітря навкруги почало змінюватися, моє тіло знову за палало, та вже не так боляче, як першого разу. Трансформація далася мені легко й досить швидко. Я подивилася на того, хто напав на мене — тепер він не здавався таким великим. Усі нападники просто завмерли й не рухалися, коли побачили мене. Це допомогло Інессі: за хвилину чорна вовчиця вже стояла біля мене. Я знала, що це вона.

Та чужі вовки не відступали. Після короткої паузи вони знову вирішили кинутися на нас. Але тепер один за одним вони просто відлітали в дерева. Я щосили завдавала їм нових і нових ударів, не даючи наблизитися ні до мене, ні до Інесси. Мій вовк брав надо мною гору, їй подобалося це видовище. Я відчувала, як вона прагнула вбити їх усіх. Я перестала контролювати себе.

Уся галявина лісу була залита кров'ю. Вороги вже не мали сил, а я не хотіла зупинятися — мені неймовірно подобалося це відчуття всемогутності. Я підійшла до того, хто напав на Інессу. Він лежав і майже не рухався. Я підняла свою передню лапу й хотіла щосили вдарити його по голові, та за сантиметр від неї зупинилася.«Лауро, стій! Що ти робиш?» — подумки сказала я собі.Та моя вовчиця ричала мені у відповідь: «Вбий їх усіх! Вони б вас не пожаліли, вбий їх!».«Ні!» — голосно закричала я у відповідь, та так, що моя голова почала розриватися від болю.

Цей невидимий бій у моїй голові тривав декілька хвилин, та все ж таки вона відступила. Цього разу я перемогла її. Та чи зможу я зробити це знову?

 Я підняла голову й щосили завила, сподіваючись, що Кейр і дядько почують мене й прийдуть на допомогу, тому що я не знала, що мені далі робити з цими перевертнями. Так і сталося: за декілька хвилин вони вже були тут.

Підбігши до нас, Кейр і дядько завмерли від несподіванки. Вони дивилися на мене, а потім Кейр віддав наказ:

— Конраде, заберіть їх звідси й відведіть у підвал! Щойно вони трохи підлікуються, на них чекатиме серйозна розмова.

Після того як я побачила, що ворогів повели, я почала трансформуватися назад. Кейр підбіг до мене й заходився оглядати моє тіло в пошуках ушкоджень — наче я маленька дитина, яка впала з велосипеда.

— Кейре, зі мною все гаразд. Як там Інесса? Вона сильно поранена?

— Ні, — відповіла вона сама. — Завдяки тобі — ні, ти врятувала нас.

— Так... — відповіла я, та Кейр помітив іронію в моїх словах.

— Лауро, щось не так?

— Кейре, я не могла контролювати її. Вона бере надо мною гору. Подивись, на що схожа галявина. Це наче з фільму жахів... Я хотіла вбити їх усіх.

Кейр міцно обійняв мене, а потім сказав:

— Ти ще тільки вчишся. Навіть у досвідченого вовка бувають проблеми із самоконтролем. І я не бачу нічого поганого в тому, якби ти їх убила. Вони вдерлися на нашу територію й напали на вас. Ти просто захищала себе й Інессу, ніхто б не звинуватив тебе. Та ти не вбила їх! Ти змогла зупинитися, і це доводить, що ти контролюєш себе сильніше, ніж думаєш. А тепер ходімо, нам потрібно з ними поговорити. А ви повертайтеся додому.

— Ні, я піду з тобою. Я впевнена, що їх підіслав Ігнат.

Ми з Кейром і дядьком зайшли у підвал. Конрад одразу підбіг до нас.

— Ну що там? Вони сказали бодай щось? — запитав його Кейр.

— Ні, Альфо, вони мовчать. Що б ми з ними не робили, вони не зронили ні слова.Ми зайшли всередину, та коли полонені побачили мене, вирази їхніх облич миттєво змінилися. Я фізично відчула їхній страх. Кейр підійшов до них ближче, а потім прогарчав:

— А тепер ви будете говорити чи ні?

Та вони мовчали. Кейр підійшов до одного з них і зламав йому руку. Той заревів від болю, та не сказав ні слова. Вони допитували цих вовків доти, доки один не витримав і не закричав:

— Я скажу! Скажу, тільки припиніть це!

— Слухаю тебе, — холодно відрізав Кейр.

— Нам пообіцяли заплатити, якщо ми вб'ємо твою дружину Лауру. Та ми не знали, хто вона така! Ми б ніколи не наважилися напасти на неї.

— Хто вам обіцяв заплатити?

— Ніхто його не знає, він був у масці. Вчора ввечері він підійшов до нас і дав завдання. Ми з Нічної зграї. Всі знають, що нас можна найняти за хорошу ціну, і нам байдуже, хто саме платить.