Розділ 40

Лаура

Я досі не можу повірити в це... Я вдома. Нарешті я вдома! Коли я дісталася своєї квартири й відчинила двері, мені здалося, що всередині стало якось занадто пусто й тихо. «Та це зовсім не важливо, — впевнено подумала я, переступаючи поріг. — Головне, що я тут. Саме тут моє справжнє місце». Я взяла чисті речі й з насолодою пішла приймати гарячу ванну. А потім замовила улюблену доставку їжі та міцну каву. Боже, як же давно я не відчувала цього затишного аромату і смаку справжньої кави! Завтра я знову вийду на роботу, і моє життя повернеться у звичне русло — стане таким, як і було завжди. Тепер усе точно буде добре. Вперед, Лауро, прямуй до своєї мети, ти зможеш! Із цими думками я гордо й спокійно пішла спати.

Наступний день у лікарні пройшов досить незвично. За той час, що я провела в іншому вимірі, я помітно відвикла від такого ритму, та була впевнена, що швидко втягнуся у свою рутину. Але сьогодні на зміні коїлося якесь суцільне божевілля — пацієнти йшли безкінечним потоком, один за одним. Ледь-ледь мені вдалося допрацювати цю першу важку зміну. Втомлена, але по-справжньому щаслива, я повернулася додому.

Пройшло вже три дні з мого повернення. Життя потроху налагоджувалося. Ось про це я й говорила відьмі Марті — цей світ без проблем прийме мене назад! Та я зовсім не очікувала того страшного удару, який наздогнав мене сьогодні...

Мій пацієнт помер прямо на операційному столі. Раптова зупинка серця. Усе відбувалося наче в якомусь моторошномуві сні.— Один, два, три... усім відійти! Розряд! — скомандувала я. Непрямий масаж серця, потім знову розряд дефібрилятора.— Ще кубик епінефрину! Розряд!

Та все було марно. Серцевий ритм наполегливо не повертався, а на моніторі застигла рівна лінія. Я продовжувала і продовжувала запекло робити непрямий масаж серця, ламаючи пацієнту ребра. Я була свято впевнена, що він ось-ось одужає, що дика вовча регенерація клітин зараз увімкнеться і почне робити свою справу, затягуючи пошкодження... І лише за кілька секунд до мене раптом дійшло, наче обухом по голові: я не в Гекатії. Тут немає магії. Тут люди не зцілюються самі... Вони просто вмирають.

Втрата пацієнта остаточно вибила мене з колії. Я просто не могла нормально допрацювати цей день — усе валилося з рук. Невже Гекатія дійсно так сильно й безповоротно вплинула на мене?..

Повертаючись увечері додому, я раптом помітила в натовпі знайоме обличчя. Придивившись уважніше, я заціпеніла: ці очі... одне синє, інше зелене. Це точно був він, я не могла помилитися. Це Ігнат! Та що цей підлий чоловік робить тут?! Як він узагалі посмів прийти сюди й навіщо?!

Я вирішила не ризикувати й повернула в інший бік, сподіваючись обійти його безлюдними завулками, та в напівтемному провулку він раптово опинився прямо переді мною. Ігнат дивився на мене хижим, голодним поглядом, наче дикий звір на здобич.

— Що тобі потрібно?! — злісно закричала я, міцніше стискаючи сумку.

Він повільно оглянув мене й хижо, огидно посміхнувся:

— Ти все-таки повернулася... Я так і знав, що ти, мале стерво, приповзеш назад. Тепер ти зовсім одна. І в тебе більше немає захисту!

— З чого ти взагалі взяв, що я беззахисна?! — гордо скинула я підборіддя. — Я впевнена, що з тобою я легко впораюся, адже твій вовк так само спить! Ти вже старий, Ігнате, і життя не пощадило тебе. Хіба ні? Таке жалюгідне існування коштувало смерті моєї мами! Навіщо ти вбив її?! Щоб ось так ниціти?!

Та він мовчав. Не зронивши ні слова у відповідь, він просто почав повільно насуватися на мене. Я застигла на місці, чекаючи зручного моменту. Коли він підійшов занадто близько, я зібрала всю свою людську силу в кулак і з розмаху вдарила його в обличчя! Я вже збиралася вискочити з провулку й тікати, аж раптом чиясь залізна рука мертвою хваткою перехопила моє зап'ястя. Що за... Це неможливо! Звідки в цього вигнанця така дика, надприродна сила?!

Ігнат одним різким рухом притиснув мене спиною до холодної стіни, затиснув моє горло величезною долонею і почав нещадно душити, сичачи прямо в обличчя:
— Здохни... здохни, мале стерво!

Скільки б я не пручалася, скільки б не намагалася вирватися з його смертельних лап — усе було марно. Кисень стрімко закінчувався, а перед очима попливли темні плями. Невже ось так, у брудному провулку, я й зустріну свою смерть?..

Раптом, наче крізь важкий сон, до моєї згасаючої свідомості долетів чийсь шалений, сповнений дикої люті крик:— Ану негайно відпусти її! Чуєш, виродок, відпусти її, а то я вб'ю тебе тут і зараз!..