Розділ 38

Рейнер

Я почув дикий, скажений рик Кейра і з жахом побачив, як він падає, стікаючи кров'ю. Не думаючи ні секунди, я кинувся до нього, на ходу вбиваючи кожного ворога, хто ставав на моєму шляху. Коли я нарешті прорвався і схилився над його нерухомим тілом, усередині все похололо — Кейр не приходив до тями. Але найстрашніше було інше: цей придурок навіть не намагався зцілитися! Він свідомо хотів померти — ось чому він діяв сьогодні настільки необачно. Кейр раніше в жодному бою не ризикував своїм життям так, як сьогодні. Він ніколи не був боягузом, він розумний і завжди обдумував свої кроки наперед, та тільки не тепер. Те, що він розлучився з Лаурою, просто вбивало його зсередини.

— Кейре! — закричав я, намагаючись затиснути його страшну рану. — Ти повинен боротися, чуєш мене?! Повинен! Лаура з усіх сил зараз шукає відьму, щоб пробудити свою силу! Вона хоче бути з тобою, зрозумій це, хоче! Я на власні очі бачив, як їй було боляче після того, як ти поїхав! Тримайся, друже, тримайся!

Ми насилу відбили атаку і віднесли Кейра до нього додому, та він так і залишався в глухій, страшній пустоті.

Лаура

Я вийшла на вулицю, де мене зустрів прохолодний, мовчазний вечір. Тремтячи від холоду й підступного страху, я все одно твердо йшла вперед, тримаючись наміченого маршруту.

Дійшовши до самої гущавини лісу, я раптово почула шурхіт — там точно хтось був. Не знаючи, що робити, я завмерла й вирішила просто тихо перечекати в тіні дерев. Та раптом якась жінка безшумно вийшла з іншого боку. Я настільки сильно перелякалася, що закричала щосили — цей крик, напевно, почули всі навколо. Незнайомка повільно підійшла ближче, подивилася на мене своїми глибокими блакитними очима й лагідно промовила:— Не бійся мене, дитино. Я ні за що тебе не ображу.

У її голосі й погляді було щось настільки знайоме і навіть рідне, що мій страх почав танути.— Що ти тут робиш? — тихо запитала мене жінка, оглядаючи мій міський одяг. — Одна в лісі... Тут дуже небезпечно.— Та так... Шукаю дещо, — зніяковіло відповіла я. — А ви що тут робите в такий час?Жінка м'яко посміхнулася, поправляючи свій кошик:

— Копаю лікувальні трави, які можна збирати тільки вночі. А що шукаєш ти? Можливо, я зможу тобі допомогти. Що це... або хто це?— Ох, я навіть імені її не знаю, — зітхнула я, кусаючи губи. — Але мені життєво необхідно її знайти. Сподіваюся, вона зможе врятувати мене. Я знаю про неї тільки те, що вона відьма, і в неї колись була дочка на ім'я Афіна.

Обличчя незнайомки миттєво зблідло, а її блакитні очі широко округлилися від шоку.— Ти сказала — Афіна?! — її голос затремтів. — Звідки... звідки ти знаєш про Афіну? Афіна вже померла. А стара відьма зараз нікому не допомагає, вона просто наодинці вгамовує свій страшний біль від утрати...— Так, я знаю, що мама померла... — сумно опустила я голову, а тоді схаменулася: — Ой, вибачте! Я хотіла сказати — Афіна.

Жінка різко завмерла, її пальці міцніше стиснули мої плечі, а блакитні очі спалахнули дивним, майже пронизливим світлом. Вона пильно вдивлялася в моє обличчя, наче намагалася розгледіти крізь людські риси щось давно втрачене.

— Стій... Ти сказала «мама»? — її голос став тихим і напруженим. — Невже ти... Лаура? Донька Селени?Ох, дівчинко моя! Ходімо швидше зі мною! Я так давно тебе не бачила... Під час нашої останньої зустрічі тобі було років п'ять.— Думаю, ви помиляєтеся, — я розгублено покрутила головою, намагаючись відсторонитися. — Я майже не пам'ятаю цього світу. Афіна забрала мене з Гекатії, коли мені було всього три роки.
— Я знаю, люба, — Марта повільно опустила руки, але її погляд залишався прикутим до мене. На її обличчі з'явилася сумна, але тепла усмішка. — Афіна приводила тебе до мене в ліс таємно, незадовго до вашої втечі. Тобі тоді було вже близько п'яти... Ой, вибач, я зовсім забула про ввічливість. Моє ім'я — Марта. Я мати Афіни. І, схоже, я саме та, кого ти так наполегливо шукаєш.

Кейр

Я спочатку не розумів, де взагалі перебуваю. Навколо стояла суцільна пітьма. Та раптом крізь цю глуху смертельну тишу я чітко почув переляканий крик Лаури. Ні! Вона в небезпеці! Від її голосу я відчув шалений, дикий приплив сил, а мій вовк усередині оглушливо завив, вимагаючи негайно прокинутися.

Із сильним риком я різко розплющив очі. Мої батьки та Рейнер стояли поруч і шоковано дивилися на мене. Мама із заплаканими очима миттєво припала до мене й міцно обійняла:

— Ох, Кейре... Бідний ти мій хлопчику! Скільки ж горя ти пережив самотужки... А я навіть нічого й не знала! Пробач нам, синку, пробач!

Я взагалі не розумів, про що вона говорить, тому перевів важкий погляд на Рейнера. Той хвилину мовчав, а потім спокійно пояснив:— Так, Кейре, я все їм розповів. Батьки повинні знати про твою Луну. Не вірю, що ти збирався до кінця все приховувати й нікому не розповів про Лауру. Кейре, чим ти взагалі думаєш?! Ти ж сьогодні хотів просто вбити себе! Тобі що, набридло боротися за неї?! Відповідай мені! Якщо тобі справді набридло, то я сам знайду відьму, яка розірве ваш триклятий зв'язок!

Від його слів мій звір скажено загарчав у грудях:— Тільки посмій це зробити, і я тебе вб'ю! — прохрипів я, намагаючись підвестися. — Де Лаура?! Де вона?!— Ти що, не пам'ятаєш? — Рейнер здивовано насупився. — Я залишив її вдома, у маєтку. А сам пішов сюди, на кордон.

Я безсило опустився на подушки, важко дихаючи. Отже, це був усього лиш сон... Вона в безпеці. От і добре, що з нею все гаразд. Але тривога все одно кігтями скребла душу.— Рейнере, повертайся негайно додому, — тихо, але твердо наказав я. — Думаю, вона сильно налякана цією атакою. А можливо... можливо, щось сталося. Я не знаю, як це логічно пояснити, але я повернувся з того світу й прокинувся саме від її крику.— Добре, я йду й подивлюся, як вона, — Рейнер серйозно кивнув і поклав руку мені на плече. — А ти лікуйся. І більше ніколи не здавайся, чуєш мене? Бо інакше я назавжди зміню свою думку про тебе.