Розділ 36

Кейр

Від того дня, як я повернувся, я не давав спуску ні собі, ні своїй зграї. Мама кілька разів намагалася зі мною поговорити, та все було марно — я ні з ким не збирався ділитися своїм болем. Це мій особистий біль, і я повинен пережити його наодинці, самостійно. Ще не було в житті такого, чого б я не зміг витримати.

Та раптом повітря здригнулося від дикого вовчого рику на кордоні. Це означало лише одне — на нашу територію напали. Я миттєво підхопився на ноги й, швидко зібравши всю зграю, відправився на рубежі. Мама, як завжди, стривожено стояла біля дверей. Вона вже простягнула руки, бажаючи міцно обійняти мене перед боєм, та я цього не дозволив.

-Не сьогодні, мамо, — холодно кинув я, оминаючи її. — Не хвилюйся, зі мною все буде гаразд.

На її очі миттєво навернулися гарячі сльози. Вона закричала мені в спину, і в її голосі бриніла смертельна тривога:— Кейре! Пообіцяй мені, що повернешся живим! Пообіцяй!

Я навіть не обернувся до неї. Лише на секунду застиг і тихо, майже беззвучно сказав:— Я не можу цього обіцяти, мамо. Ти ж сама це чудово знаєш.

До кордону я йшов рішуче й холодно, ведучи за собою воїнів. Там, на самих рубежах, до нас миттєво долучилася зграя Рейнера. Я здивовано подивився на свого союзника, зробив крок назустріч і глухо запитав:— А ти чого тут?! Ти ж повинен залишатися в маєтку й захищати її!

— Я також радий тебе бачити, друже мій. Думаю, обійдемося без обіймів, — щиро засміявся Рейнер, попри небезпеку навколо. А потім його голос став залізним: — Я тут саме для того, щоб захистити її. А також — наші спільні кордони. Так само, як і ти.

Я пильно подивився на нього, але так нічого й не відповів. Просто мовчки похитав головою, визнаючи його правоту. Ми обоє прийшли сюди, щоб знищити ворога заради її безпеки.

Дійшовши до місця, я побачив, що ворог активно атакує. Кілька наших вовків уже були тяжко поранені й стікали кров'ю на траві. Моя лють миттєво вирвалася назовні. Я дико загарчав і на ходу прийняв трансформацію, випускаючи свого звіра. Дав залізне повеління атакувати, і Рейнер зі своєю зграєю зробив те саме.

Бій тривав довго. Попри те, що ми впевнено перемагали й нищили супротивників, лави ворогів знову й знову поповнювалися новими силами. Вони перли наче скажені. Розуміючи, що це замкнене коло, я вирішив напасти на їхнього ватажка, хоч той і стояв позаду свого війська. Я безжально проривався вперед, розриваючи іклами кожного, хто ставав на моєму шляху, і залишаючи за собою лише бездиханні тіла ворогів. Наді мною панував чистий бойовий азарт.

Та раптом зі спини мене пронизав дикий, нелюдський біль. Хтось підступно завдав смертельного удару ззаду. Мій лютий, скажений рик почула, здається, вся Гекатія... А потім світ навколо мене миттєво згас, і настала повна, глуха пустота.