Розділ 34

Лаура

Я стояла біля вікна і безсило дивилася на те, як він іде геть. Можливо, я і справді не потрібна йому. Якби все було інакше, він би ні за що мене не покинув... Тому я все вирішила для себе: я повернуся додому. Буду знову працювати в лікарні, і моє життя стане звичним — таким, як було завжди. Я назавжди забуду про все, що тут побачила, забуду про Кейра і про дядька. Гекатія не для мене. Афіна мала рацію, коли сховала мене у світі людей і виховала як звичайну дівчину. Можливо, вона знала, що мені тут буде надто важко.

Але як мені повернутися? Для цього потрібна відьма, а я навіть не знаю, де їх шукати... Ретельно обдумавши свій таємний план, я змусила себе заспокоїтись і вирішила спуститися на обід. Стіл уже був накритий, а Рейнер терпляче чекав на мене.

Він здивовано подивився на мене і тихо сказав:— Я й не думав, що ти прийдеш на обід... Якщо ти не хочеш їсти, я все зрозумію.

— Дядьку, — вперше за весь цей час я назвала його саме так, і помітила, як тепло спалахнули його очі. — Я вже давно не маленька дитина. Думаєш, я вперше розлучаюся з чоловіком? За свої тридцять три роки я кілька разів була в стосунках, і для людей це абсолютно нормально — розходитися. Можливо, ти очікував, що я плакатиму кілька днів у подушку, а ти будеш мене втішати? Та ні, Рейнере, я не така.

— Іншого я від тебе й не очікував, — тепло посміхнувся Рейнер. — Але в мене вже з'явилася звичка постійно недооцінювати тебе, пробач за це. Я просто ніяк не звикну, що ти вже така доросла. Хоч твій вовк і спить, та внутрішня сила в тобі однозначно є.

— Ну що ж, сідаймо їсти, — запропонувала я, сідаючи за стіл. — Якщо чесно, після вчорашнього віскі я дуже сильно хочу їсти.

Ми обідали й просто розмовляли про моє життя з Афіною. Я розповідала йому про своє людське дитинство, а він уважно слухав, жодного разу не перебиваючи. Дядько буквально вбирав кожне моє слово, наче намагався надолужити всі ті тридцять років, що ми провели нарізно. Так тривало, поки Рейнер обережно не запитав:

— Які в тебе плани на майбутнє? Що тепер думаєш робити?

Посміхнувшись, я спокійно відповіла:— Мої плани не змінилися. І зовсім не важливо, є в них Кейр чи ні. Я хочу знайти відьму і пробудити свою силу — це все, чого я тепер прагну. Та мені потрібна твоя допомога. Ти ж підкажеш мені дорогу? Поділишся інформацією?

— Звичайно, що допоможу! Ти мене ще й питаєш про це?! — Рейнер аж засяяв від моїх слів і з готовністю підвівся. — Я більше за всіх прагну, щоб ти нарешті відчула свою силу. Знаєш, ми можемо сьогодні ж вирушити на пошуки відьми!

Від почутого я ледь не заціпеніла. Що?! Сьогодні?! Ні, Лауро, ні... Це взагалі не те, що тобі потрібно! Придумай щось, терміново! Думай, Лауро, думай!

Хоч пропозиція Рейнера й застала мене зненацька, я навіть бровю не повела, щоб не видати свого хвилювання. Потрібні слова самі собою прийшли мені в голову:— Можливо, зробимо це завтра? — я м'яко усміхнулася, заглядаючи йому в очі. — Після всього, що я тут пережила за ці дні, мені б хотілося провести хоча б один спокійний день у Гекатії. А знаєш що? Давай проведемо цей залишок дня разом! Так ми зможемо краще дізнатися одне про одного, і це допоможе нам нарешті стати справді близькими людьми. Як ти на це дивишся?

Я побачила, як очі Рейнера засвітилися від щирого щастя. Не думаю, що він очікував почути від мене такі слова. Та я й сама не вірила, що так швидко зважуся на це, якби не теперішні обставини...

— Ох, дядьку... Я взагалі забула, що в мене тут навіть змінного одягу немає! — схаменулася я, оглядаючи себе. — Що ж мені робити? Я дуже хотіла переодягнутися, та мені просто немає в що.

Рейнер раптом голосно і щиро засміявся, закидаючи голову:

— Жінки... завжди залишаються жінками! Про одяг ніколи не забудуть. Ми можемо підібрати щось із речей твоєї матері, а потім поїдемо в магазин і купимо все, що ти забажаєш!

— Речі моєї мами?.. — все всередині мене завмерло. — Ти... ти зберіг їх?Мої очі миттєво наповнилися гарячими сльозами. Мені раптом стало так цікаво: якою вона була? Чи залишилася б я тут, у Гекатії, якби вона зараз була живою?.. Мені стало неймовірно боляче обманювати дядька. Він же і справді палко любить мене, піклується... «Пробач мені, Рейнере, за цю брехню, пробач... — подумки благала я, дивлячись на його щасливе обличчя. — Та Гекатія — не мій світ. Я вірю, що колись ти мене зрозумієш».