Розділ 33

Лаура

Коли я прокинулася, моя голова страшно боліла від учорашнього віскі. Я поспіхом випила таблетку, і в моїй пам'яті почали уривками відновлюватися спогади про минулу ніч. Я довго не наважувалася піднятися з ліжка, та все ж таки, обдумавши кожен свій крок, вирішила більше не змушувати чоловіків чекати й нарешті оголосити їм свій остаточний вибір.

Кейр і Рейнер уже чекали на мене в залі. Увійшовши до кімнати, я навіть не стала сідати за стіл, а впевнено зупинилася перед ними.

— Дядьку Рейнере, я все вирішила, — мій голос звучав твердо, попри внутрішнє тремтіння. — Я залишаюся тут, у будинку своєї родини. Тут я своя. А поруч із тобою, Кейре... поруч із тобою я завжди буду чужою, до того ж — просто людиною.

Кейр різко подався вперед, пильно вдивляючись у моє обличчя, а потім глухо промовив:— Лауро, ти добре подумала? Ти що, зовсім не пам'ятаєш, про що ми домовлялися?!

Я подивилася прямо в його глибокі карі очі. Мені було невимовно боляче говорити це, та я мусила закінчити свою гру.

— Ні, я нічого не пам'ятаю, — холодно знизала я плечима. — Ти ж сам учора казав, що добре знаєш людей. Ми говоримо одне, а робимо зовсім інше. А тепер, якщо ви не проти, я хочу піти до себе й відпочити.

Моє серце скажено боліло від власної брехні, та я повинна була зробити це. Для себе я все вирішила: тільки я сама знаю, що мені насправді потрібно. Тільки я.

Кейр

Я сидів за столом наче укопаний, раз за разом перекручуючи в голові ці жорстокі слова Лаури. Хоч як би там було, вони ранили мене в саме серце. Невже вона справді зробила це? Невже це її остаточний вибір?..

Мій біль був настільки сильним, що я задихався. Я люто злився на самого себе — я власноруч зіпсував усе, що було між нами! Ще вчора я був упевнений, що, попри всі образи, Лаура, як і раніше, буде зі мною... Та щоразу ця дивовижна жінка не перестає мене дивувати. Але вона сказала правду. Та й Рейнер учора мав рацію — тепер чітко видно, що вони одна родина. Лаура віднині не беззахисна, продана мені дівчина. Вона — племінниця одного з найсильніших Альф, у неї є надійний захист. Рейнер зможе вберегти її, а мені... мені потрібно піти .

Зібравши всю свою волю в кулак, я важко підвівся і тихо сказав:— Рейнере, мені вже час йти. Я занадто довго не повертався до своєї зграї. Я їм потрібен.

Рейнер мовчки дивився на мене й довго не міг підібрати слів. Потім він підійшов, міцно поклав руку мені на плече і глухо запитав:— Кейре, ти впевнений, що хочеш ось так усе залишити? Ти не пошкодуєш про це?

— Рейнере, мені й справді пора, — я зазирнув йому в очі. — Дякую тобі за все, друже. Ще побачимось.— Звичайно...

 — Рейнер міцно стиснув моє плече. — Не переживай, я піклуватимуся про неї.

— Я знаю, — тихо відповів я.

Я не думав, що це буде так важко — залишити Лауру. Та чим ближче я наближався до дверей, тим сильніше боліло моє серце. Мій вовк усередині вив від болю і благав мене повернутися до неї, та я не міг цього зробити. Хоч як би сильно я прагнув залишитися тут, поруч із нею, я повинен піти... Та я обов'язково повернуся до неї, обов'язково!

Мій біль ставав дедалі нестерпнішим. Я деякий час просто стояв на подвір'ї й пильно дивився на вікно її кімнати, аж поки не помітив, як Лаура визирнула крізь шибку. Вона дивилася на те, як я йду, а по її щоках стрімко котилися гіркі сльози. Але вона так нічого й не зробила — просто стояла й проводжала мене поглядом. Якби вона хоча б наздогнала мене... Або просто крикнула: «Залишся!». Та вона цього не зробила. Тому, зібравши останні сили в кулак, я просто розвернувся і пішов геть.