Розділ 31

Кейр

Ми з Рейнером мовчки спостерігали за тим, як Лаура втікає до будинку. Та жоден із нас не набрався сміливості, щоб наздогнати її, зупинити й поговорити.

Ми переглянулися. Рейнер важко зітхнув і першим порушив тишу:

— Ти ж знаєш, Кейре, що їй зараз потрібно побути наодинці. Вона повинна сама розібратися з усім тим, що щойно побачила.

— Розумію... — глухо відповів я, стискаючи кулаки. — Та мені неймовірно боляче дивитися на неї, коли вона в такому розпачі.

— Що ж, друже, звикай до цього болю, звикай, — по-батьківськи ляснув він мене по плечу. — Тепер ти часто його відчуватимеш. А знаєш що? Давай-но ми підемо в душ, змиємо цю кров, а потім вип'ємо віскі. Багато віскі. Як ти на це дивишся?

— Твоя ідея про віскі просто неймовірна, давай зробимо це.

Рейнер подивився на мене, а потім, важко підводячись із землі, з усмішкою додав:— Давай я допоможу тобі підвестися, а то я непогано так натовк тобі боки. Як-не-як, а я старший і досвідченіший за тебе!

— Ну ти й скотина, Рейнере... — буркнув я, але все ж таки подав йому руку, дозволяючи допомогти мені піднятися.

Рейнер чекав на мене в обідній залі. У каміні затишно палахкотів вогонь, а сам господар сидів за маленьким столиком і розкурював сигару.

— Хочеш закурити? — запитав Рейнер, коли я підійшов ближче.

— Звичайно. Давай одну

Ми повільно пили міцне віскі, курили й розмовляли, згадуючи смішні та безглузді моменти з нашого минулого на полі бою. Це трохи розрядило напругу після нашого поєдинку. Аж раптом Рейнер заговорив про Лауру, і весь затишок миттєво зник.

— Кейре, я думаю, Лаурі краще залишитися тут, зі мною, — спокійно, але твердо промовив він. — Я зможу допомогти їй і захистити. Тут вона не чужа, вона нарешті вдома.

Від почутого моє тіло знову почало дрібно тремтіти від прихованої люті.

— Ні, Рейнере, ти знову починаєш усе псувати! — я різко поставив склянку на стіл. — Я не хочу, щоб вона залишалася тут, так далеко від мене. Цього не буде!

— Кейре, та що ти зможеш їй зараз дати?! — вигукнув Рейнер, заглядаючи мені в очі. — Тільки біль, більше нічого! Якщо ти сам не помітив, то я чітко бачу: ти їй подобаєшся. Зрозумій, твоя теперішня холодність — це не те, що їй потрібно. Не муч дівчину. Як тільки її вовчиця прокинеться, вона сама буде з тобою, я обіцяю тобі!

— Рейнере, не починай! — загарчав я, підводячись. — Я знаю, що вона твоя племінниця. Та я просто не зможу без неї. Лаура поїде зі мною до моєї зграї, як ми й домовлялися раніше!

Раптом важкі дубові двері в залу з гуркотом відчинилися, і на порозі з'явилася розлючена Лаура. Вона обпалила нас обох своїм палаючим поглядом, а потім різко заговорила:

— Вам ще не набридло вирішувати все за мене?! Я для вас що — якась річ?! Зупиніться! Я сама вирішу, де буду! Завтра зранку я оголошу вам своє рішення, а тепер я йду спати! — закричала вона на всю залу.

Але замість того, щоб розвернутися і піти, вона рішуче підійшла до нашого столика. Лаура вихопила з моєї руки склянку, впевненим рухом плеснула туди віскі й випила все за один ковток. Не даючи нам оговтатися, вона налила собі ще одну повну склянку й так само швидко осушила її.

Вона знову подивилася на нас із Рейнером, і в її очах уже читався легкий хміль, який, проте, не згасив її гніву.— Ви навіть не намагаєтеся зрозуміти, що мені насправді потрібно, але продовжуєте сперечатися! — її голос злегка тремтів. — Хто ви взагалі такі, щоб вирішувати за мене?! Це моє життя, і керувати ним я буду сама! А тепер... до побачення.

Трохи сп'янівши від міцного напою, але гордо тримаючи спину, Лаура розвернулася і вийшла, залишивши нас із Рейнером стояти з роззявленими ротами в повній, приголомшеній тиші.