Розділ 29

Лаура

Я була повністю розбита. Сльози гірко котилися по моєму обличчю... Чому Кейр так вчинив зі мною? Я йшла до своєї кімнати й гадки не мала, що робити далі. Як мені тепер усе це пережити? Чому сьогодні він став таким холодним, що з ним сталося? До цього моменту він запевняв: якщо помру я, то помре й він... А чому сьогодні він відштовхнув мене? Не розумію. Скільки б я не думала, я не можу збагнути Кейра. Учора він так ніжно мене цілував і обіймав, а сьогодні дивився так, наче хотів убити.

Зі своїх думок я раптово вирвалася через гучний шум розбитого скла. Що це таке? Що там відбувається? Невже на нас хтось напав?!

Я вибігла в коридор і заціпеніла: усе навколо було розтрощене. Уламки меблів валялися по підлозі, стіни побиті... Моє серце почало шалено битися. Я повинна знайти їх, адже тільки з ними почуватимуся в безпеці! Я визирнула крізь розбите вікно й ахнула: усе подвір'я було залите кров'ю. Два величезні вовки запекло билися одне з одним. Одного з них я впізнала одразу — це був Кейр, а от іншого бачила вперше. Що мені робити? Тіло почало дрібно трусити від паніки. Я повинна знайти дядька, тільки він зможе зупинити це божевілля! Я бігала будинком, шукаючи Рейнера, та його ніде не було. Невже він теж у небезпеці?! О ні, а якщо вони вже мертві.

Я вибігла на подвір'я. Вовки все ще билися, та раптом Кейр пропустив нищівний удар суперника, відлетів і важко вдарився об дерево. Я злякалася за його життя і розпачливо закричала. Цей другий вовк різко повернув голову в мій бік. Він був таким же величезним і страшним, як і Кейр. Я затамувала подих, думаючи, що ось і прийшов мій кінець. У ту секунду я була готова померти... Та вовк не нападав. Він просто стояв, важко дихаючи, а потім його обриси почали змінюватися. На його місці з'явився дядько.

Що?! Але чому дядько і Кейр так жорстоко билися? Що між ними сталося?!

Мій крик подіяв на них протверезно — Кейр також змінив подобу на людську. Їхні тіла були суцільною раною, наче їх покусала зграя диких звірів.

-Та якого біса ви творите?! — закричала я, переводячи подих. — Стійте тут і не рухайтеся! Я піду за ліками. Якщо знову почнете битися, я клянуся — вб'ю вас обох!
Розлючена, я розвернулася і побігла в будинок за аптечкою.

— Рейнере... — хрипко промовив Кейр, спльовуючи кров на траву. — А ти гарний боєць, визнаю. Мабуть, ти чув нашу розмову, тому так і злився на мене? Та знай: я дуже кохаю твою племінницю. Але я повинен був сказати їй ті слова. Учора... я знаю, що ти бачив нас у саду, Рейнере. Ще трохи — і я б поставив їй мітку. А якби це вбило її? Чим ближче вона до мене, тим сильніше я хочу бути з нею. Та це смертельно небезпечно! Зрозумій мене...

— Чому ти мені розповів про це тільки тепер, Кейре?! — вигукнув Рейнер, хапаючись за поранений бік. — Ти придурок! А якби я вбив тебе?! Ти просто ідіот... Хочеш сказати, що ти жорстоко збрехав їй ?

— Так. Хоч для мене це неймовірно важко, та поки я тримаю дистанцію, поки вона ненавидить мене — вона в безпеці. Її життя важливіше за все. Тільки благаю: нічого не розповідай їй про це.

— Я зрозумів. Я їй нічого не скажу, — важко зітхнув Рейнер. — Та думаєш, це допоможе? Що ти робитимеш, коли її вовчиця прокинеться? Що буде тоді? Ти знаєш Лауру краще за мене, характер у цієї дівчини — як вогонь. Ти ж чув, як вона нам щойно погрожувала? Сказала, що вб'є нас! А вона ще навіть сили своєї не має. Що буде, коли вона стане справді сильною? Тоді нам обом і справді кінець.

— Ти думаєш, ми зможемо пробудити її вовка? Думаєш, це можливо? Скільки я не думав, я не знаю в усій Гекатії сильних відьом, які захотіли б нам допомогти. Ти ж сам знаєш: вовки та відьми не товаришують.— Я думав про це, — відповів Рейнер, дивлячись у бік будинку. — Я думаю, одна відьма все ж таки погодиться допомогти. І якщо не нам, то Лаурі.

— Що? Чому саме їй? Звідки Лаура може знати відьму?

— Лаура не знає. Та її знала Селена. А дочка цієї відьми виховала і врятувала Лауру. Я думаю, стара мати Афіни точно погодиться допомогти своїй онуці.