Розділ 27

Кейр

Після розмови з Лаурою я розлючено увійшов у свою кімнату. Сьогодні я зрозумів одне: Лаура у величезній небезпеці, коли перебуває так близько поруч зі мною. Те, як вона торкається мене і цілує... Те, що вона довіряє мені й готова повірити в усе, що я скажу... Якби вона вчора попросила поставити мітку, я б це зробив. Я виразно відчув, як мій вовк бере гору над моїм розумом. Сьогодні вона була неймовірно близькою до смерті, і цим убивцею став би я.

Я так і не зміг заснути — моя лють і біль не давали мені спокою. Тому я вирішив піти в ліс і відпустити свого звіра на волю...

Я думав, що зможу відпустити свою лють, перевтілившись у вовка. Я бігав, наче дикий звір, ламав міцні дерева, мої лапи вже були всі в крові, та ніщо не допомагало... Мої думки все одно залишалися там, у саду з Лаурою. Раз за разом я прокручував цю сцену в голові, тільки тепер Лаура погоджувалася на мітку, я ставив її, і вона помирала або з глузду зходила... Ці жахливі реалістичні картини доводили мене до нестями. Я починав ричати так, що весь ліс відгукувався луною від мого крику. Та й це теж не допомагало.

Не знаю, як довго я блукав лісом, намагаючись заспокоїти себе. Та тепер я зрозумів тільки одне: я був занадто м'яким із Лаурою. Я подарував їй і собі ілюзію , що вона зі мною в безпеці. Та це не так. Я — найнебезпечніший для неї. Я вовк, який вийшов на своє полювання.

Прийшовши до тями, я вирішив повернутися в будинок Рейнера.

Я мріяв тільки про одне: не побачити її саме тепер. Та раптом почув, як хтось голосно гримнув дверима, і за кілька хвилин переді мною постала розлючена Лаура. Я вже хотів підійти до неї й запитати, що сталося, та вчасно зупинив себе. Більше я цього не робитиму. Чим добрішим я до неї буду, тим сильніше вона довірятиме мені. Віднині я буду з нею таким самим, як і з усіма іншими — холодним та чужим.

— Кейре! О Боже, що з тобою сталося?! — Лаура підбігла ближче, дивлячись на мої закривавлені руки. — Де ти був? Я від самого ранку шукала тебе!

— Зі мною все добре, тобі не потрібно хвилюватися за мене, — сухо відповів я, навіть не дивлячись у її бік. — Яке тобі діло до того, де я був?

— Що з тобою, Кейре? Ти злишся на мене? Ти злишся через мітку?

— Так, Лауро, я злюся на тебе, — збрехав я, відчуваючи, як кожне слово лезом ріже мої власні груди. — І тепер я зрозумів одне: ти занадто слабка і молода для мене. Ти ніколи мене не зрозумієш. Ми ніколи не зможемо бути разом.

— Про що ти говориш?! — у її очах спалахнув невимовний шок. — Ти ж казав, що я твоя Луна! Що я твоя істинна пара! Ти обіцяв, що це назавжди, що ці почуття — тільки один раз і на все життя!

— Можливо, я помилився, — байдуже знизав я плечима. — Тепер я дивлюся на тебе і нічого не відчуваю. Можливо, ти була мені цікава як дочка Ігната, та тепер я знаю, що ти йому не потрібна. І я просто втратив до тебе інтерес. Ти ж жила серед людей багато років і сама знаєш, як це відбувається: сьогодні в коханні зізнаються, а завтра розлучаються.

— Отже, ти брехав мені, Кейре... Брехав! — з її очей бризнули сльози розпачу. — Навіщо ти привів мене до Гекатії?! Навіщо я тут, для чого?! Ти зруйнував усе моє життя!

— Ти думаєш, я його зруйнував? Я врятував тебе і повернув до твоєї родини, до тих, хто дійсно любить тебе. Але я виконаю свою обіцянку і допоможу знайти відьму. Тому завтра ми вирушаємо до моєї зграї.

— Я не просила тебе про це, чуєш, не просила! — закричала вона крізь ридання. — Я не хотіла такого життя! Я хочу повернутися додому!

Я чув її лють і біль, та не міг нічого з цим вдіяти. Я просто розвернувся і пішов, залишивши її там плакати наодинці. Мій внутрішній біль був невгамовним, серце розривалося на шматки... Та я зробив те, що повинен був зробити заради її порятунку. Я взагалі не знаю, чи знайдемо ми відьму, і чи зможе вона повернути сили Лаурі.