Розділ 9

Лаура

Моє тіло дуже сильно трусило. Я навіть намагалася намацати свій пульс, але в мене це не виходило — мій переляк говорив замість мене... Разом із цим я відчула й інше почуття. Це була ейфорія. В думках крутилися тільки одні слова: «Я змогла, я це зробила!»

Таксист привіз мене до вокзалу — звідси я вирішила їхати поїздом. Повністю переконавшись, що за мною не стежать, купила квиток до найближчого міста і вирушила в дорогу. Подорож зайняла чотири години. Заснути я так і не змогла, попри жахливу втому. В кожній людині, що заходила до купе, я бачила Кейра, хоч і розуміла, що це тільки ілюзія. «Лауро, ти повинна заспокоїтися, він ніколи тебе не знайде. І не думаю, що Кейр шукатиме мене у батька — наскільки я зрозуміла, вони не друзі. Що ж, тату, я оплатила твій борг. На цьому наші з тобою дороги більше ніколи не зійдуться, бажаю тобі щастя...»

По дорозі до найближчого готелю я вирішила зайти в супермаркет. Мені потрібно було купити собі чистий одяг. Купивши все необхідне, я пішла до готелю. Тільки тут я відчула себе в повній безпеці — тоді, коли зачинила двері на замок. Тепер я нарешті заспокоїлася. Просидівши майже цілу годину на дивані, моє тіло все ж відчуло втому, тому я вирішила швидко сходити в душ і лягти спати.

Неочікувано для себе я навіть не зрозуміла, як швидко заснула... Мені постійно снився Кейр: як він шукає мене і нарешті знаходить. Від його погляду я прокинулася. Відкривши очі, я відчула, що хтось тримає мене за руку. «Напевно, це мама, а все це було лише моїм страшним сном. Мамо, це ти?» Але у відповідь була тиша. Я посміхнулася і розплющила очі... Мій погляд зустрів його карі очі. Ні, ні, це неможливо! Як він зміг знайти мене?!

Швидко, не думаючи, я вискочила з ліжка і вибігла на вулицю. Не оглядаючись, я бігла й бігла, поки сили не покинули мене. Я зупинилася всього на хвилину, повернулася — Кейр повільно йшов до мене. Озирнувшись, я зрозуміла, що стою на мосту. Його фізична сила перевищує мою. Зрозумівши, що не зможу втекти, я, навіть не вагаючись, вирішила, що ніколи не дістануся йому. Незважаючи на страх і холод, я почала вилазити на перила. Перед своїм фатальним рішенням я подивилася в карі очі Кейра. Його обличчя було ніби кам'яним. Мені здалося, що він навіть прошепотів мені: «Стрибай, стрибай». Не знаю чому, але мене охопив розпач від того, що він навіть не намагається мене врятувати. Його русяве довге волосся розвіювалося під сильним вітром, то прикриваючи його обличчя, то відкриваючи. Великий лапатий сніг кружляв навколо нього.

— Прощавай! — прокричала я і стрибнула в холодну воду. Там мене зустріла темрява.