Розділ 2

Майже двадцять хвилин, що я їхала на зустріч із татом, я блукала у своїх здогадках. Що він мені скаже? Можливо, хоче, щоб ми стали ближчими один до одного? Мама мене завжди попереджала, що від цього чоловіка нічого доброго не можна очікувати. Вона була впевнена, що Ігнат продасть навіть рідну дитину, якщо йому це буде вигідно. Я ніколи в це не вірила. Невже батько може не любити своїх дітей? Це ж неможливо!

Скоріше за все, вона просто злилася на нього за те, що він покинув нас і ніколи не допомагав. На жаль, мама три місяці  тому від раку. Я дуже сильно сумую за нею. Якби вона тільки бачила, що я тепер роблю, вона б мені сказала: «Лауро, тобі вже 33 роки, а ти все ще мрієш про батька. Ти вже доросла, тобі потрібно виходити заміж і народжувати своїх дітей, а не вірити в неможливе». Від цих спогадів про маму мені стало так тепло і водночас боляче через те, що її немає зі мною.

Зайшовши в під'їзд, я простояла три хвилини біля дверей. Це вперше, коли я прийду до нього додому... Один... Два... Три... Лауро, дихай, все буде добре, це ж твій батько, а не монстр! Із цими думками я постукала в двері. Мені відчинила жінка на вигляд років сорока п'яти: висока блондинка із зеленими очима. Її світле пшеничне волосся спадало по плечах, вона була дуже вродлива. Я стояла і не знала, що сказати.

— Привіт, ти Лаура? Я дружина твого батька, моє ім'я Віталіна.

Я стояла і не знала, що відповісти. Невже він одружений і має сім'ю? А якщо у нього й діти є?

— Так, так, я Лаура, — відповіла я після двох хвилин мовчання.