Розділ 4

Анна

Відпустка добігала до закінчення. Зібравши речі, жінка посадила кота в переноску, та поцілувавши бабусю у щоку, пішла на потяг. Чотири години й вона буде вдома у своїй маленькій квартирі біля метро Ботанічний сад.

Жінка любила це місце. Недалеко від неї знаходився гуртожиток де вона колись почала вчитися самостійності, «Буфет», який неодноразово рятував її розбите серце, та багато іншого. Якби вона стала все згадувати це була б ода любові Харкову, а не історія про кота. Тому повертаємося у невеличку квартиру, вікна якої виходили на дитячий майданчик.

Аня присіла на килим у передпокою, відкривши переноску.

— Кис, кис. Виходь.

Кіт вийшов, здивовано роззираючись.

— Поживеш поки тут, а там побачимо.

Залишивши кота вивчати територію, жінка пішла на кухню, щоб наповнити миски з їжею та водою.

«Чи будеш ти ходити в лоток? — задумливо подивилася вона на кота,  що обнюхував шафу. Він був ще досить юним, щоб звикнути до нових умов. — Доведеться навчитися»

Аня була майже впевнена, що бабуся радісно перехрестилась, коли вона виходила за хвіртку. Більше кошенят, яких треба прилаштовувати у них не буде. Цьому були раді Аня, баба Поля та врешті Есмеральда. Мурчик ІІІ горлав так  наче на нього імператора всієї вулиці Весняної наклали жахливе прокляття. Але за кілька тижнів й він змирився.

«Скоро вже й тебе треба буде каструвати»

— Мурчик, — поставивши миски на підлогу, жінка взяла кота на руки. — Будемо їсти, чи відразу сядемо писати оголошення?

Якщо у перший день ще було спокійно: кіт роздивлявся все, спав, розтягнувшись на дивані. То вже на другий день її розбудив тупіт та крик біля дверей.

​— Мя-я-я-я-у!

Мурчик працював як будильник, підіймаючи її з ліжка ​о п’ятій ранку. Кожного. Божого. Дня.

* * *

Мурчик

​Я дуже швидко усвідомив, що квартира — це не село. Тут немає дерев, на які можна залізти, і шпаків, яких можна придушити. Навіть білок. Дідько. Тут не було білок! Смачнючих, маленьких білок яких я навіть не встиг скуштувати, за яких мені розповідав батько.

У перший день я дивувався, чого мене раптом кудись повезли. На диво, кататися на електричці мені сподобалося, виглядати через переноску, коли йшли вулицею — також. Єдине, що я не зрозумів: для чого ми поперлися під землю і як туди запхнули електричку?

Тут запахи були геть інші. Деякий час я ходив, принюхуючись. Здається на цій території не було інших котів. Це й на добре. Не треба вчити наглих вискочок їхнього місця.

Для чого мені підсовували якусь прямокутну миску з несмачною гидотою також не дуже розумів.

— Мурчик, це не треба їсти! — вигукнула Аня, відсунувши мене вбік. — Ходи сюди в туалет.

Я розгублено кліпнув на «миску» з якимись дивними циліндрами, потім на хазяйку.

«Какати?! Сюди?!»

Розвернувшись, пішов на підвіконня на кухні де спав перед цим. Аня прибігла через десять хвилин, розлючено хапаючи ротом повітря. Схопивши мене, вона потягла до крісла, для чогось ткнула носом в підлогу,  а потім віднесла до «миски».

— Це що таке?

«Та як так?» — серед дрібних циліндрів що пахли деревом, лежало те, що я нещодавно сховав за кріслом.

«Та я звідки знаю, як воно тут опинилося?»

* * *

Анна

Поки на оголошення ніхто не озивався. Кіт жив у квартирі, час від часу влаштовуючи туалет в різних темних місцях. Жінка намагалася відноситися до цього спокійно, бо ж не звик він до такого життя. Хоч все ж треба було якось пришвидшитися. Аня зараз була не у тому фінансовому становищі, щоб перетягувати усі меблі. Хазяйка квартири дуже слідкувала за станом речей, ледь погодившись, щоб Аня кілька тижнів потримала у себе кота.

Повернувшись в п'ятницю з роботи жінка побачила, як цей пухнастий терорист із натхненням витягує з підлокітника нитки, наче грає на арфі.

​— Мурчику, ні! — закричала, скидаючи в'єтнамку і кидаючи нею у його бік.

​Взуття пролетіло повз. Кіт навіть оком не кліпнув, лише презирливо смикнув вухом і повільно, з гідністю покинув «місце злочину», ніби кажучи: «Мазила».

Взявши пакети з продуктами жінка втомлено попленталася на кухню.  Робота в архіві не додавала оптимізму. Вона мала стати тимчасовою, поки не знайдеться щось краще. Але час йшов і тимчасова робота стала постійною.

Аня важко зітхнула, знов поринувши у думки: колись давно, ще у школі, вона мріяла стати археологом, їздити на розкопки, знаходити якісь цінні старовинні речі. В реальності єдині «розкопки» які їй світили — викопування котячого гівна з лотку. 

«Археологія, яку я заслужила» — захихотіла вона.

Під ногами зайшовся криком Мурчик, вимагаючи їжу.

«І єдиний чоловік який мені світить»

Жінка любила своє вільне життя та була вдячна колишньому чоловікові, що їхнє розлучення пройшло спокійно. Вона більше не була самотньою, вона нарешті була сама. Але навіть у цьому круговороті днів її час від часу накривало відчуття втоми. Хотілося, щоб хтось був поруч. Обіймав. Щоб якщо вона затримувалася — готував їжу, а не чекав на неї. Та й загалом щоб був самодостатній.