Казка "Ласунчики"

Якось сиділо два найкращих друга на галявині, та й цукерки їли з однієї торбинки.

— О, полунична карамелька! Це ж моя улюблена цукерка! — мовив зайчик смакуючи смаколиком — Я б з десяток таких з’їв!

Подивився на нього його найкращий друг — сіренький вовчок, та й сказав:

— І куди б вони тобі влізли? Ти ж більше ніж п’ять не подужаєш!

Заплигало зайченя. Зачепили його слова товариша.

— То ти погано мене знаєш, друже! Я й двадцять цукерок зможу з’їсти!

— Двадцять? — з посмішкою запитав сіроманець.

— Так, двадцять полуничних цукерок та два шматки яблучного пирога!

Здивувався вовк. Як це так? Невже таке мале зайченя з’їсть більше за нього?

— А я, — каже вовк — зможу з’їсти цілий магазин цукерок!

«Цілий магазин цукерок це ж набагато більше за двадцять!» — подумав вухастий. А тоді підвівся, поглянув довкола, та й мовив:

— А я, коли голодний, то ладен з’їсти пирога, в зріст о-он того дерева!

Малий показав своєю русявою лапкою на високу сосну, вершина якої виднілася поміж інших дерев.

«Нічого собі» — здивувався вовк — «з таким апетитом й з десяток вовків можна проковтнути».

— А я, коли голодний, то зможу з’їсти — вовк зробив маленьку паузу, думаючи з чим би порівняти свій апетит, а потім радісно вигукнув — зможу з’їсти височезну гору шоколаду та запити його океаном абрикосового компоту.

«Ого як багато. Випити цілий океан. Це ж який величезний апетит у вовка» — подумки прошепотіло зайченя, а потім:

— Ну якщо ти так багато можеш з’їсти солодкого, то нехай остання цукерка буде твоя.

Вухастий сидів з повним животом й вже не міг більше їсти. От-от ніби лусне. Вовк також наївся досхочу. Він поглянув на торбинку та й мовив:

— Знаєш друже, апетиту сьогодні немає! Залиш краще її собі, потім з’їси. Це ж твоя улюблена, полунична.

Ось так й завершилася їхня суперечка щодо того, хто більше з’їсть солодкого. Вухастий попрощався з вовком, забрав цукерку та й побіг до своєї нірки. До-о-овго дивився він на карамельку, аж поки не заснув. Мабуть, зрозумів, що сказати куди легше, аніж зробити.