Частина перша і єдина

 В цю суботу Регіна прокинулася о 9:02 від сигналу повітряної тривоги. Невдоволено попленталася на кухню варити каву. Медитуючи на пінку вмить підстрибнула від звуку дзвінка в унісон із сиреною.

— Добрий день! — прозвучав бадьорий голос у трубці. — Сьогодні День шаурми! Завітайте на знижки за адресою…

— Шоб ви скисли! — гаркнула Регіна в динамік і натисла кнопку відбою. «Ще б сирену було так легко вимкнути, — подумала вона. — Кляті москалі!».  Ні, на перших порах дівчина ще бігала до підвалу. Але відколи ракета розпанахала надвоє дім у Дніпрі, перестала. Додала до кави ложечку цукру, притрусила корицею та полізла в холодильник за ковбасою на бутери. «Краще за якусь там шаурму, — подумала вона, — яку я і не їла ніколи».

 Вихідний почався безбожно рано! Регіна жувала бутерброд й думала чим зайнятися, якщо сьогодні не помре. Може то відновити пробіжки? Чи записатися на танці? Але як бути тоді з роботою? Вона вже три роки протирала спідницю на посаді кадровика у видавництві. Думала, буде круто – підтримувати комунікацію з колегами, організовувати тренінги розвитку особистості. А по факту загрузла в паперовій роботі по самі вуха. На тімбілдінг не виділяли бюджету, на тренінгах основаних на голому ентузіазмі, колеги втиху позіхали, обмінювалися рецептами і поглядали на годинник, бо всім було потрібно то дитину зі школи забрати, то вечерю чоловіку зготувати, то на город в село їхати. Дівчина згадала це все та наморщила носа – нафіг про роботу зараз! Краще влаштує генеральне прибирання.

 Регіна провела день у хатніх клопотах і вже стемніло, коли перла на вулицю сміття. Добре, мама не бачить, насварила б, що винесла після заходу сонця. Дівчина пульнула до баку кульок, відкрила двері під’їзду. Цок! Згоріла лампочка. Регіна чортихнулася під носа, дістала з кишені смартфона, щоб присвітити і тут він задзвонив. Незнайомий номер.

— Алло!

 В трубці зашурхотіло, хтось зітхнув. А потім чоловічий голос почав декламувати:

— Дощем по душі говорили мерці з тобою. Залиш мою руку в своїй руці — так затишно. Збережи трохи сліз, трохи слів і фото. Збережи тихий слід, милий спів на серці. Пустоти, самоти так багато, аж надто. Загасне вчорашнє багаття назавтра.

 Ту-ту-ту! В трубці почулися гудки.

— Що це, твою мать, було? — прошипіла Регіна вирячивши очі на затухаючий екран.

***

 Наступного дня Регіна видзвонила подружку Олку на прогулянку. Хотіли сходити в музей та виявилось, не працюють. Зате навпроти було відчинено — кафе Біла Чашка. Замовили чаю і зернових снеків до нього.

— Ти чого така смурна? — спитала подруга.

— Та щось… — Регіна ковзала пальцем по краю чашки. — Задовбалася. Хочу змін.

— Яких?

—  Переїхати на край світу, щоб русня виздихала і роботу нормальну.

— Так, стоп. А робота тебе чим не влаштовує?

—  Та хезе. Нудно.

— Запропонуй директорові на голову стати, щоб тебе розвеселити.

— Еге ж. Він стане... На мою голову! Ногами! Давай краще по домах. Вже сьома вечора.

 Дівчата вийшли з кафе і поїжилися. Лютий не балував погодою. Сирий холодний вітер, на вулиці вже темінь. Раптом в Регіни задзвонив телефон.

— Алло!

— А сліз вже, повірте, нема, — почувся в трубці чоловічий голос, — виїла так давно ця кисла й безбарвна зима, стрічка німого кіно. Буденність, забитість фраз лезом тонким по душі. Так ви сварились не раз, та ти її спустошив. Місто нічне похнюпилось. Важко, мов дим, пече… Сховай, ніч, її розгубленість, обійми за кволе плече. Кружляє нічна вакханалія, гамір, смог, «Сігарєтку вазьму?» Обійми, ніч, її за талію, бо вже більше немає кому.

—  Не можу повірити! Та хто ти такий? — закричала Регіна в трубку, але співрозмовник на той час вже відключився.

—  Що таке? — ввімкнулася Олка.

— Та фігня якась. Чувак чи номером помиляється, чи шо. Дзвонить, читає якісь вірші і скидає.

— Такого не буває, ми ж не у фільмі! — вирячилась подруга.

— От я ж і кажу, фігня якась.

— Ти не знаєш, хто це?

—  Нєа. І номер незнайомий, і голос.

—  А ну, набери його.

— Точно, блін, чомусь туплю, — Регіна тицьнула у кнопку виклику по останньому номеру, ввімкнула динамік «Апарат абонента вимкнений або знаходиться поза мережею».

***

 В понеділок після наради Регіна бігла до свого кабінету, коли той самий незнайомий номер висвітився на екрані смартфону. «Сюр якийсь», — подумала дівчина.

— Алло!

— То не дзвін похоронний лунає? То не небо розплакатись хоче? То не щастя знову минає? То не круки викльовують очі? Не калина то кров’ю спливає? То не квітка он гине і в’яне? Хто ж мене на цім світі згадає? Хто ж мене на цім світі пом ‘яне?

 Ту-ту-ту! Регіна забігла в кабінет і кинула телефон на стіл. «Ні, так далі продовжуватися не може!» Вона знову набрала номер — абонент не абонент. «Ти хто??? Що тобі від мене треба? Чому не даєш мені сказати ні слова?» — надрукувала повідомлення. Рано чи пізно телефон ввімкнуть і прочитають її запитання.