Глава 20

Субота починалася геть без настрою! Маленьке лисе тіло Бориса поховав під тополею, поки ще було темно. Останнім часом я звик, що мій кіт став волохатим велетнем, і зараз не впізнавав, не хотів пізнавати в цьому бездиханному маленькому тільці свого єдиного справжнього друга… Кілька сліз скотилися по щоці, настрій зник остаточно.

Коли прийшов на кухню снідати, мабуть з годину просидів у задумливості над двома пакетиками корму зі смаком кролика… Як часто в мене бувало, що кіт вимагав їжі, а її не було. І ось тепер ці два пакетики лежать переді мною, а кота вже немає… Якось і їсти не схотілося.

День у цілому проходив без особливостей, якщо не враховувати мої затяжні пояснення, чому це я на вихідних не приїду до батьків… Подібні суперечки з батьком про те, що в мене вже давно є особисте життя, яке так само потребує певної уваги, у нас відбувалися постійно. Звісно, подібні конфлікти жодним чином не додавали позитиву, особливо сьогодні.

З моєї голови не йшли події п’ятниці та думки про те, що з цим усім тепер робити. Добре, що в понеділок вихідний, бо завтра … трійця! У мене аж щелепа відвисла від підтвердження випадкової здогадки. Поліз до інтернету перевірити: так ось на яке свято вони всі чекали – це свято недарма ще називають «Духів день»! Це дійсно унікальне свято, яке об’єднувало багатьох людей та й з’явилося воно раніше за християнство. По-суті, це свято оновлення природи… Невже, на справді, це саме той день, у який може відновлюватися початок усього…

Ніна Пилипівна була абсолютна права, коли казала, що саме в цей день буде відкрито багато брам! Схоже, ми всі можемо очікувати на пришестя цілого натовпу незваних гостей. Ось і пояснення, звідки в народі стільки різних казок та розповідей про чортів, джинів і цілу купу інших дивних створінь! Тільки, пригадавши голову невідомого ящера, яку бачив у потаємній лабораторії, я дуже засумнівався в тому, що ті казки й справді були лише казками…

Незважаючи на таке випадкове осяяння, все одно було абсолютно незрозуміло – що мені з цим робити! Більше того, мені не було з ким навіть порадитися. Не можу ж я батькам сказати, що треба все кидати та якось спасати світ? Бо їхати до «дурки» бажання не було зовсім.

Єдине, що було мені зрозумілим, це те, що пляшка, передана мені Ніною Пилипівною, має відношення до очікуваного божевілля! Більше того, вже прийшов час її задіяти. Та де і як саме? На фірму у вихідні нікого не пропускали, також у мене не залишилося жодної таблетки з тринадцятої аптеки, як і самої аптеки… Пішов подивився про всяк випадок: пляшка була на місці.

Поки я стояв рачки у ванній кімнаті, розглядаючи приховано пляшку, якимось надзвичайно добре прихованим індикатором відчув, що за мною… стежать… Схоже, вироби тринадцятої аптеки, які я так активно вживав останнім часом, таки продовжували даватися взнаки. Пригадуючи свою любов до детективів, швиденько схопив губку, почав робити вигляд, наче зненацька вирішив прибрати пилюку…

Звісно, пилюка була та й поприбирати її треба було ще раніше, як завжди часу не вистачало. Проте тепер можна було перемкнути думки на простіші проблеми. Витерши підлогу, перейшов на стіни, уважно розглядаючи – чи ніде немає «потаємного ока». Ось воно – над дверима! Часом, це не той водій у темних окулярах, який нещодавно мріяв завезти мене на Садову вулицю?

Зробив вигляд, що камери стеження не помітив – не слід непокоїти ворога раніше за потрібне. Просто тепер, коли прийматиму душ, треба якось приховувати свою худорляву дупу. Пригадавши думки того водія про обшук, зрозумів, що подібні камери, скоріш за все, були і в інших місцях квартири. Та шукати їх усі, не уявляючи навіть скільки їх, все одно марна справа.

І тут переді мною пропливла картинка нещодавньої подорожі через золоту браму! Невже ті, хто підглядає за мною, могли це все бачити? З іншого боку, така кількість світла, яка лилася зі стіни, повинна була спотворити, або навіть «засвітити» їхнє зображення. А може вони спостерігають не весь час і кілька секунд могли пропустити… будемо сподіватися, вони не помітили нічого незвичайного!

Так день і завершився. Та, виявляється, у цей день, напередодні трійці, важливішою була саме ніч… Я не встиг вмоститися під простирадлом, як побачив на стіні навпроти червону пляму… Так, саме таку, яку мають лазерні приціли. І ця пляма повільно повзла стіною в моєму напрямку…

А може, то я так швидко заснув через переживання останнього часу і мені лише наснилася червона пляма? Бо як я, без отих чудодійних пігулок, повільно піднявся над ліжком разом із ковдрою, впершись у стелю? Потім я перевернувся й уважно стежив, як та пляма повзала ліжком відшукуючи мене. Он, до речі, з сусіднього будинку виглядає хлопчик років дванадцяти, який пускає цю пляму лазерною указкою… От, бісеня, сусідів лякає! Вуха йому повідривати б! Добре, що він хоч мене не побачив…

І тут, на зустріч цій червоній плямі, поповзла ще одна, значно яскравіша. Як добре, що я вже знаходився під стелею! Бо ось там, на даху п’ятиповерхівки навпроти, і приляг черговий незнайомець у темних окулярах. Схоже, інтерес до мене зростає з неймовірною швидкістю і з цим щось таки треба робити.

Чи той напряг, який тиснув на мене останніми днями, зараз таки дотиснув, чи може дія препаратів тринадцятої аптеки, та я чомусь зовсім не хвилювався. Я просто спостерігав за грою червоної плями. Голова була абсолютно чистою й легкою – жодної думки! Тіло, навпаки, було наче не моїм і робило будь-які рухи, ніби слухаючись сторонніх команд. Ось і зараз воно саме попливло повітрям до ванної кімнати…