Глава 19

Світало з кожним днем все раніше, через що будильник ставав уже непотрібним: світло, що линуло з вікна, піднімало краще за будь-який будильник. Проте, глянувши в мобільному на дату, ледь не отетерів – сьогодні не середа, як я розраховував, а п’ятниця! Де знову поділися два дні, доки я п’ять хвилин спостерігав за спілкуванням Манька з потойбічним чудовиськом у лабораторії? На столі все так само лежав лікарняний, який повинен був пояснити моєму керівництву, де саме ці два дні я валандався…

Пригадавши побачене в потаємній лабораторії, я знову усвідомив певну загрозу, яка нависла… Зненацька замислився: наді мною, чи над Генадієм Миколайовичем? А може просто над усім людством? Ні, часу на подібні роздуми не було, чому швидко погодував кота, перекусив і вибіг з квартири. Мені будь-що треба було заскочити ще до тринадцятої аптеки – без їхніх препаратів я вже побоювався з’являтися на нашу злощасну фірму…

Що саме відбувається сьогодні в природі? Де зранку поділося сонце й звідки така похмурість у небі? Вийшовши на двір, як учора, у легкій футболці та шортах, я майже одразу заскочив назад. Складалося таке враження, що на вулиці температура не перевищувала дванадцяти – п’ятнадцяти градусів. Навіть через швидко натягнуті штани й светр відчувалося, як неприємний прохолодний вітер нишпорить десь у самісіньких моїх нутрощах.

Ще більший сюрприз підготувала мені тринадцята аптека… точніше, на місці цієї аптеки сьогодні красувалася вивіска «Булонька». Із великими зусиллями закривши нарешті відкритого від здивування рота, я вирішив зайти до цього дивного магазину. Те, чим тут торгували, було не менш дивним за його назву. Надзвичайно великий асортимент випічки із запахом, від якого в середині все починало співати серенади, та жодного відомого мені виробу…

Я скептично глянув на булочки зі сливами та часником, тістечко корзинку з хріном і заварним кремом, трубочки з квасолею в згущеному молоці, оладки з полуницею і яловичиною… Здавалося, що така дивовижна фантазія місцевого кондитера заслуговує на найвищу похвалу від «спеціально навченого» фахівця невідкладної допомоги! Ризикнути подібне скуштувати… Мабуть, я не до такого ступеня «авантюрист»! Нарешті, пригадавши про час, я вирішив зупинитися на двох круасанах із шоколадом та гірким перцем. Мені чомусь здалося, що гіркий шоколад то природньо… принаймні, така композиція виглядала найбільш невинно серед наявного асортименту…

Різке похолодання відчувалося навіть у марштурці, бо народ водночас суттєво «погладшав» на светри й інші теплі речі, через що я ледь упхався до потрібного авто. Виявляється, що мої оцінки про «різке похолодання» в центрі міста були нічим, порівняно з околицями, на яких розташовувалася фірма. Поки йшов від зупинки, вітер, що дмухав у спину, неначе виганяв тепло з тіла поперед мене. Добре, що швидко йшов, намагаючись наздогнати те втрачене тепло, та попутно трішки зігрівався завдяки роботі м’язів.

Уже під самими воротами фірми мене наздогнав Кирило – сьогодні він був без автівки. У моїй маршрутці його не було, а наступна приходила занадто пізно. Тому з’явився він тут якимось іншим шляхом. Може хтось із співробітників підкинув? Незрозуміло – чому не до корпусу…

- Привіт, ледь тебе наздогнав! –почав захеканий Кирило.

- Привіт, і де твій «ланос»?

- У батька транспорт на ремонті, тому відібрав тимчасово. Він мене до зупинки й підкинув, – нарешті пояснив мені всі незрозумілості хлопець, із прикрістю по-дитячому шмигнувши носом. – Нам потеревенити треба.

- Що таке? – зупинилися ми на місці для паління.

- Ти де дві доби був? Прилучна піною вся вкрилася, і навіть пухирцями пішла! Я вже мовчу про працівників нашого відділу.

- Ось, – простягнув я йому лікарняний. – До речі, не можеш віддати його Кучерику? Щось у мене поки настрою зустрічатися з керівництвом не багато…

- Звісно, бо тебе вже визнали п’ятою колоною!

- А що відбулося? – зробив здивований вигляд я.

- Уявляєш, киянин, який приїхав, на справді пішак! – він аж почав махати руками, посилюючи враження від своєї розповіді.

І хлопець коротенько передав мені інформацію, про яку я і сам здогадувався вже раніше. Виявляється, той випадковий знайомий, тобто Генадій Миколайович, і був саме тим керівником, який вирішуватиме подальшу долю нашого філіалу їхньої фірми. Цей тиждень виявився просто знахідкою для нього. Хтось встиг розтеревенити про зникнення Зіроньки, відкрив майже всю нестачу нашої продукції… Ніхто навіть не здогадувався, що у нашому відділенні зникла купа специфічного обладнання, про яке цей лисий вже також був у курсі! Звісно, всі вважали, що це моїх рук справа. Тим більше, не дарма ж я зник…

- Він спілкувався з Маньком? – перервав я розповідь Кирила.

- Він із ним не просто спілкувався, а навіть побився! – хлопець здивовано поглянув на мене, неначе я мав дар ясновидіння.

- Як це?

- Ну той дуже вмовляв киянина подивитися його новітні розробки, а лисий відмовлявся. Геодонт почав наполягати, як завжди розмахуючи руками…

- І що тут такого?

- Домахався, поки не зачепив рукою киянина за зад. Ось і отримав ляпаса, – Кирило гучно розсміявся, аж закашлявся, і потім додав. – Принаймні, такі чутки ходять фірмою.

- Нічого, якось воно буде, – зненацька вирвалася в мене фраза лисого незнайомця. – То дрібниці, пішли працювати, – поглянув я на годинник.