Глава 18

Дивовижне відчуття легкості з самого ранку! Мені наснилося, що я літаю? Чи це просто свіже повітря з вікна дмухне мені в обличчя, створюючи відчуття невагомості? На дворі літо й у квартирі навіть вночі доволі тепло, тому я спав під дуже легкою ковдрою, та все одно трішки пітнів. Сьогодні ж ніякого поту не було. Проте, чомусь один бік в мене дещо охолонув. Відкрив очі – ще темно, та впираюся я в стелю…

Одразу поправлю себе: впирався! Ось тобі і дивовижний сон про польоти… Тільки-но мій мозок усвідомив, що я зависнув у повітрі, як тієї самої миті каменем кинув моє бідне тіло на ліжко. Добре, падати було невисоко та й ліжко м’яке, тому майже не забився – якимсь дивовижним чином я падав дуже повільно, встигаючи навіть відчути, як подумки гальмував свій рух! Виходить, що прийнята вчора вранці дивовижна пігулка «Аспірину» й сьогодні продовжує діяти на мене?

Поглянув на годинник – тільки п’ята ранку. Ще цілу голину можу законно подрімати! Та як мені тепер спати? До ліжка себе мотузками прив’язувати, щоби знову не злетіти? Обійняв подушку і відчув, як величезна скотиняка, тобто мій Борис, вліглася в ногах, придавивши ковдру й обхопивши лапами мою ногу. Невже мій кіт зрозумів проблеми, через які я прокинувся? Принаймні, його допомога виявилася абсолютно доречною. У мене починало складатися враження, що розуму в того Бориса було куди більше за всіх наших професорів разом узятих!

Тепер неспалося. Отак завжди – тільки-но забезпечив усі необхідні умови, а сон уже неначе рукою зняло… До голови лізла ціла купа різноманітних думок про те, чому це мої колеги такі лукаві, чому мене постійно підставляють, через що мене так не люблять… Може мені просто заздрять? Так а чому заздрити? Тому що молодий? Чи можу швидко ходити? Чи яку ще дурницю вони здатні вигадати? Нарешті в моєму мозку зафіксувалося найважливіше питання, дійсно достойне уваги: «Про що взагалі я забувся на цій фірмі?».

Дзвін будильнику нарешті допоміг перервати отакий нескінчений потік надокучливих думок. Борис спокійно дрихнув, притискаючи мої ноги до ліжка. Обережно, з вдячністю до свого єдиного справжнього друга, виліз з-під ковдри та пішов готуватися до важкого дня. Поки голився, в мене знову виникло дивне, проте надзвичайно слушне питання: «Чому це я вирішив, що день сьогодні буде обов’язково важким?».

Я навіть почав посміхатися сам собі в дзеркальному відбитті, пригадуючи як саме там кажуть фахівці з аутотренінгу. «Навіть нетривале заняття аутотренінгом зранку – це якісне підґрунтя на весь день!» – щось на кшталт цього? Ось і нехай у мене день сьогодні буде легким і приємним: даю собі таку установку. Тим паче, пігулка «Аспірину» може втілити в життя будь-яке моє бажання. Ну, майже будь-яке.

Від останньої думки я аж рота відкрив: чому ця ідея не прийшла раніше? Виходить, мені зовсім необов’язково їхати сьогодні на роботу! Достатньо забажати знову стати очима Івана Володимировича на портреті в кабінеті… Звісно, я навіть думку не завершив, як побачив у дзеркалі навпроти портрет Мічурина з величезними очима, які ледь вміщувалися на його обличчі.

Ось тобі і «на»! Я починав злитися на себе, точніше на свої бажання, а ще точніше – на власну неспроможність формувати бажання обмірковано… Знову той клятий «Аспірин» все зробив невчасно і не так, як я бажав! Я, зовсім неготовий, з однією недоголеною щокою, вишу тепер на портреті видатного селекціонера у вигляді очей… З іншого боку, хто може на цих очах побачити мою недоголену щоку або домашні штани? Інше питання – що я тут робитиму ще цілу годину й п’ятнадцять хвилин, доки всі позбираються? Може поки перемістити себе в інше, більш прийнятне для очікування місце?

Я знову не встиг додумати свої думки. Двері кабінету Прилучної тихенько відчинилися й всередину увійшла добре відома мені за відвідуванням печери примітивістів, четвірка. Звісно, Колба йшла першою. Сьогодні вона вдягнула іншу перуку, яка більше нагадувала її справжнє волосся. Та навіть це не додавало їй хоч трішки привабливості. Тетяна Олексіївна значно погладшала – невже вона й справді вагітна? Чоловіки увійшли останніми. Сергій Аркадійович ішов розвальцем, неначе гуска, спеціально відгодована до Різдва. Олександр Федорович був своєрідним живчиком та метушився, підставляючи всім стільці.

- Тань, звари каву, – розпочала неочікуване засідання незмінна останні десятиліття господарка кабінету.

- Може потім секретарка зварить? – за невдоволеним поглядом було незрозуміло, чи-то Сергій Аркадійович піклується про заступницю із впровадження, чи-то він недовіряє її кулінарним здібностям.

- А й дійсно, Люся, давайте до діла! – підтримав Олександр Федорович.

- Згодна, – вдавано зітхнула Прилучна, театрально сплеснувши руками та навіть кліпнувши очима. – Так зварити каву, як моя Лідочка, все одно не зможе ніхто!

- Так її і куштував «ніхто»… – тихенько промовив невдоволений Сергій Аркадійович. Проте, побачивши прискіпливі погляди та зрозумівши, що всі присутні почули його репліку, яка вирвалася випадково, швидко закляк.

- Чому я всіх зібрала…  – розпочала Прилучна, зробивши вигляд, що слова Сергія Аркадійовича її не стосувалися. – Ви добре розумієте, що я не можу казати всю інформацію в присутності не «наших».

- Звісно розуміємо! – Олександр Федорович через щось помітно нервувався, що позначалося на його тоні.

- І що такого з тією комісією, що не можна говорити при…  – цього разу Сергій Аркадійович зупинився на пів-слові.

- Як я розумію зараз мова йтиме не про комісію, – пояснив Підмазний.