Глава 17

Невже раніше я міг вважати, що в мене були важкі дні? Дійсно, як кажуть досвідчені люди, все пізнається в порівнянні! Ні, зранку в мене голова не боліла й самопочуття було відмінним. Та, вийшовши з будинку, я побачив відкриті двері в аптеці № 13… Так, аптека, яка була весь час закрита, зараз знову неначе очікувала саме на мене.

Заходячи до приміщення, я знову сподівався побачити за прилавком подобу Ніни Пилипівни, та цього разу там стояла приємна молода дівчина, яка мило посміхалася мені. На бейджі в неї було написано «Олена».

- Доброго ранку, – спантеличено розпочав я. – Що порекомендуєте від голови?

- Доброго ранку! – посміхнулася у відповідь вона. – А які саме ліки зазвичай вам допомагають найкраще?

- «Гільйотина», – абсолютно правдиво відповів я.

Дівчина у відповідь залилася гучим дзвінким сміхом.

- У нас такого точно немає, – нарешті відповіла вона.

- Дивно, минулого разу мені її саме у вас продали.

- Ви Олександр? – зненацька Олена посерйознішала.

- Так…

- Тоді для вас є спеціальний аспірин. З вас двадцять гривень.

Я мовчки дістав двадцятку, подякував дівчині й забрав невеличкий непрозорий пакунок. Вийшовши з аптеки, я одразу розмотав папір і побачив схожий за розмірами на презерватив пакетик. Проте, цього разу напис «Аспірин» на цьому пакетику мене дещо збентежив.

Часу до моєї щасливої маршрутки залишалося зовсім мало, тому я махнув рукою, вирішивши, що розберуся на місці. Усі події останнього часу вчили недовіряти людям і слухатися власної інтуїції… чи що там всередині мене постійно надає такі корисні поради?

Дуже добре – встиг впхнутися в забиту маршрутку в останню мить перед закриттям її дверей. Так, сьогодні знову прийшлося їхати купу зупинок, світячи власним задом у вікно. З іншого боку, хіба це вперше? Проте останні кілька зупинок до кінцевої я вже їхав неначе король, сам комфортно розвалившись на подвійному сидінні.

На автовокзалі, повз який ми як раз проїжджали, підсів дивний чоловік, якого я раніше ніколи не бачив. Худорлявий, високий, лисина відблискувала в сонячних променях, очі ховалися за темними окулярами. Та найдивнішим було те, що він, єдиний крім мене пасажир, їхав так само до кінцевої зупинки.

- Доброго дня! – звернувся він до мене, коли ми вийшли з маршрутки. – Не підкажете, як дістатися до фірми «Синтезон»?

Чому мені голос цього незнайомця здався знайомим? До речі, і його обличчя когось мені нагадує! Де я міг його раніше бачити? Може по телебаченню? Або на якійсь конференції?

- Вибачте, – перервав мої роздуми чоловік, – ви мені не допоможете?

- Так, звісно, я працівник фірми й відведу вас.

- Дуже добре, – незнайомець наче посміхнувся, та від цієї посмішки в мене спиною пробіг цілий натовп мурашок.

- Тільки без дозволу директриси вас все одно не пустять… – чомусь вирішив додати я.

- Так, я в курсі, – посміхнувся незнайомець.

- Нам тут трохи більше кілометра.

Далі ми йшли мовчки. Я мимовіль намагався розгледіти мого супутника, все пригадуючи, де це я міг його бачити. Звичайний зріст близько мого, звичайна статура без зайвих кілограмів, та й м’язи не дуже випирали з його сорочки… Абсолютно звичайний чоловік без будь-яких особливих прикмет… Я навіть посміхнувся сам собі, пригадавши, як саме у колонці «їх розшукують…», пишуть про відповідні прикмети. Незнайомець начебто відчував мій потаємний погляд, періодично посмикуючи плечами. Нарешті ми підійшли до паркану фірми, де я вказав на прохідну.

- Далі тільки за перепусткою або за спеціальним запрошенням.

- Дякую, я далі розберуся.

- Думаю, що керівництва ще немає – вони з’являються не раніше восьмої.

Схоже, ці слова зацікавили мого супроводжувача, бо його брови аж підскочили. Проте, він нічого не сказав, попрощався й пішов на стоянку для автомобілів. Принаймні, зробив вигляд, що пішов саме туди.

Я пройшов через прохідну, відзначивши для себе, що там цього разу Віталія не було. Неширокою доріжкою, вимощеною червоною плиткою, я прямував серед червоно-сріблястих кущів до головного корпусу. Та що сьогодні за викривлення простору? Яка містика відбувається навколо? Неначе й доріжка та сама, як і завжди, та кущі як і учора… Чи не такі? Що, в біса, відбувається? Зненацька, переді мною, неначе з-під землі, виріс той самий вранішній незнайомець із маршрутки…

- Директриса дозволила, – посміхаючись, пояснив він мені свою непередбачувану матеріалізацію. – Вона попросила, щоб ви показали, де знаходиться її кабінет.

- Добре, це не проблема, – погодився я, намагаючись щосили приховати власне здивування.

Сьогодні на вахті чергувала баба Капа, тобто Капітоліна Никанорівна. Що за погляд був у цієї жінки, через який майже всі співробітники фірми опускали очі, а дехто навіть пригинався… Я, побачивши грізну чергову, прискорив крок і трохи втягнув голову. Баба Капа сьогодні була в гуморі, бо навіть посміхалася. Та зараз на неї сунув невідомий чоловік, через що посмішка вмить злізла з її грузного обличчя.

- Куди це ми? – грізним голосом зупинила вона незнайомця.