Глава 16

І як тепер шукати вихід звідси? З цієї неочікуваної пустелі, заваленої з усіх боків піском? Ця проблема відсунула все інше, щойно пережите, кудись далеко на задній план. Навіть той факт, що я так легко опинився у «примітивістів», як їх назвав Геодонт, мене зараз зовсім не обходив. Чому я вирішив, що знаходжусь у «примітивістів»? Мені знову підказало моє внутрішнє «я», та про це вже мовчатиму.

Повернувшись спиною до темного просвіту, який вів углиб печери, я уважно вставився вдалечінь. Звісно, я міг піти до тієї темряви та розібратися, що саме там знаходиться і які такі ті «примітивісти», та чомусь бажання особливого не виникало. Принаймні, не цього разу. Може десь там, за обрієм, і є такий довгоочікуваний вихід із цієї паралельної реальності? Та куди і як мені йти цими пісками?

Зненацька я відчув різкий запах цапа – у мене аж очі почало виїдати! Знову крізь мене хтось пройшов… Схоже, прийнята вранці таблетка все ще продовжувала діяти, роблячи мене неначе привидом, непомітним для стороннього ока. Та всю мою увагу прикули до себе оці незнайомці.

Мабуть важко такі дивовижні створіння назвати людьми, і в той самий час щось людське уловлювалося в їхніх статурах. Якщо відкинути певний гігантизм, пропорції тіла були майже людськими. Запах цапа однозначно йшов від отого мінотавра з величезним хвостом і міцними рогами, що стояв справа, – цей сморід перебивав будь-які інші запахи довкола. Я навіть не уявляю, яка саме частина тіла цього чудовиська нагадувала мені мого шефа… І чому від нього, коли він був у звичайному вигляді, такого різкого запаху не чутно?

Ось щодо Прилучної, то в мене не виникало жодних сумнівів – безхвостий ящір по центру з величезним капюшоном на шиї, неначе в кобри, міг бути втіленням тільки нашої директриси! Вона, незважаючи на свою завжди підвищену чутливість до будь-яких запахів, зараз навіть не реагувала на могутнє створіння поряд, від якого йшов неперевершений сморід.

Третій персонаж, який стояв за ящером подалі від мінотавра та постійно затискав своєю тендітною лапкою носа, викликав у мене певне збентеження. Скоріш за все, це була Тетяна Олексіївна, про що свідчили чотири ряди не дуже великих грудей, та зовнішньо вона нагадувала доволі граціозну кішку… тільки вагітну… І саме як справжня кішка, вона весь час невдоволено смикала своїм доволі великим пухнастим хвостом.

Трійця так само неочікувано, як з’явилася з-за моєї спини, різко зупинилася й обернулася. Я від такого аж завмер і намагався вжатися в пісок під ногами – якось одразу вивітрилося з голови, що я для них є невидимим. Проте, їхні прискіпливі погляди, які дивилися саме мені в обличчя…

- І де він! – аж верескнув голосом Прилучної ящір. – Я давно вам казала, що слід змінювати першого заступника! Він постійно тикає нам палки в колеса!

Мене аж попустило – схоже, вони дивилися не на мене, а на вихід із печери, очікуючи…

- Та ось він! – мотнув копитом у бік печери мінотавр, після чого почав реготіти незвичним для Пізмазного громоподібним реготом.

- Не намагайтеся переплюнути свого безпосереднього начальника в ідіотизмі! – жодним чином не стримуючи себе, заявила подоба Прилучної. Чудовисько зупинило свій регіт, проте так і не прибрало подобу посмішки з лускатої морди.

- І нащо ми взагалі зв’язалися з цим слимаком! – додала вагітна кішка голосом заступниці з впровадження, скорчивши огидну гримасу та вчергове сіпнувши хвостом…

Я обернувся й ледь стримав себе, щоб не почати слідом за мінотавром голосно реготіти від побаченого. На нас сунув велетенський слимак із швидкістю… Ні, швидкості в нього взагалі не було – здавалося, наче він стоїть на місці, а це ми самі сунемо в його бік.

- Нічого, він наздожене! – знову почув я голос Олександра Федоровича з-за спини. Поки я на нього не дивився, здавалося, що це говорить мій справжній шеф, до якого я звик, тільки значно гучніше.

- Згодна, рушаймо, доки прохід відкритий! – скомандувала Прилучна.

Я обернувся й побачив, як трійця швидко рушила вперед, піднімаючи цілий стовп пилюки. Звісно, що я, затуливши носа й прищуривши очі, начебто міг таким чином попередити потрапляння піску, поплентався за ними – мені так само треба було забиратися звідси! Та йшли ми зовсім недовго – на моє здивування, вони зупинилися через якихось тридцять-сорок кроків посеред такого самого піску. Невже десь тут міг бути прохід?

Трійця мовчки стояла, на щось очікуючи. Може, щоб осіла пилюка, яку найбільше піднімав саме мінотавр? Виходить, саме так: тільки-но трішки розвиднилось, як подоба Прилучної, незрозуміло звідки, дістала невеличке дзеркальце й наставила його на світло. Я здивувався, бо самого сонця видно не було. Проте дзеркало все одно доволі швидко спіймало сонячного зайчика, якого директриса наводила на пісок перед собою. Нарешті вона щось надибала тим сонячним променем і посеред цієї пустелі почала світитися порожнеча.

Першою до утвореного проходу підійшла, виляючи завеликими стегнами, вагітна кішка. Вона манірно всунула свою мордочку та лапки до цієї порожнечі, після чого з нею почали відбуватися різкі перетворення: з тіла враз обсипалося все хутро, хвіст втягнувся всередину й, неначе на негативі, поступово проявився одяг. Тепер переді мною була справжня Тетяна Олексіївна, яка вмить пірнула в порожнечу.

Спостерігаючи із здивуванням за цим граційним створінням, я ніяк не міг второпати, чому поведінка заступниці настільки змінилася в цьому образі. Насправді, Тетяна Олексіївна ніколи не відрізнялася зайвою граційністю, та й манірність їй була невластива. І тут мене відвідала дивовижна здогадка: невже вона й справді вагітна?