Глава 15

Скільки часу я пролежав тут, на дні каналізаційної шахти? Схоже, приземлився я доволі вдало та й падав, мабуть, не високо: принаймні, нічого начебто не зламав і навіть не забив … Тільки де отвір люка, через який я впав? І де саме та шахта, до якої я так необережно потрапив? От казала ж мені мама, не ставай на люки!!!! І на якій то траві я зараз лежу? До речі, чому тут достатньо світло, неначе в похмурий день? А може це просто вечір? Та куди я, в біса, потрапив!

Дійсно, обвівши поглядом навколо себе, здивувався ще більше. Піді мною якась галявина із стриженим газоном, цілою мережею різноманітних доріжок та зовнішньо однаковими деревами й кущами, висадженими в суворій геометричній послідовності. Неначе десь тут повинен розташовуватися якийсь величний палац французьких королів! «Тільки фонтану не вистачало»… – залетіла до голови шалена думка.

Та не встиг я про це подумати, як майже перед самісіньким моїм носом піднявся великий струмінь дивної рідини, яка переливалася рожевими, зеленими й блакитними кольорами. Струмінь виписував дивовижні фігури, та рідина, поки опускалася, неначе розчинялася в повітрі, не долітаючи навіть до трави. «Може, це голограма? – одразу подумалось мені, – останнім часом у моєму житті якось забагато спецефектів»… І я, як справжній дослідник, посунув досліджувати той фонтан на помацки…

Не встиг я зробити кількох кроків, як на відстані витягнутої руки від моєї мети мене зупинив внутрішній голос: «А якщо ця різнокольорова рідина є шкідливою для здоров’я? Якщо це дивовижне створіння знаходиться тут спеціально для таких бовдурів, як я, щоб вони завершили пошуки, так і не розпочавши?» – схоже, моє внутрішнє пручання дослідницьким поривам  на цьому тільки розпочиналося.

«Грець із ним, тим фонтаном!» – погодився я з наведеними самим собі доводами, та не встиг подумки сформулювати цю стратегію мого ставлення до недослідженого явища, як фонтан зник, а довкола стало значно світліше. Що за дивина зі мною відбувається? Я обернувся й моя щелепа сама вкотре почала відвалюватися від побаченого – переді мною красувалася саме та футуристична споруда, яку я щойно спостерігав у вікно! До речі, двері в неї знову були розчинені, навколо ні душі – ось де може самореалізуватися моє захоплення детективними історіями!

Зрозуміло, я був дуже обачливим і намагався рухатися якомога обережніше, без привернення до себе зайвої уваги. Так, мій внутрішній голос знову постійно нагадував мені, що я займаюся суцільними дурницями: навколо нікого, тому подібний цирк є абсолютно зайвим. Ця легка форма шизофренії починала вже обтяжувати своєю нав’язливістю. З іншого боку, тут однозначно повинні бути якісь системи стеження, на яких мене вже давно помітили б, якби хтось був у цьому зацікавлений!

Нарешті я здався останнім беззаперечним доводам та відкрито пішов до дверей…, якщо їх так можна назвати. Насправді переді мною був просто відкритий прохід, у якому дверей наче й не передбачалося. Моя багата уява в ту саму мить намалювала процес відкриття подібного пристрою, неначе блискавки на власних штанях…

Посміхнувшись своїй дивовижній сьогодні вигадливості, я, з певним відчуттям боязкості, таки переступив через поріг невідомої споруди. Виходить, я дарма хвилювався – зсередини тут усе віддалено нагадувало нашу фірму. Звичний на перши погляд коридор, із якого двері повинні були вести до робочих кабінетів, лабораторій… І чому це я вирішив, що побачені пристрої й справді є дверима, та вони ще й ведуть до кабінетів?

Мої розсуди вкотре несподівано перервалися! На цей раз причиною був уже не мій внутрішній голос – зараз через мене пройшла людина… Тобто, поки я стояв з розумним виглядом посеред коридору, уважно роздивляючись його облаштування, ззаду підійшов незнайомець, який не наштовхнувся на мене, а просто пройшов крізь мене, неначе я був привидом… Принаймні, він мене не те що не зачепив, а навіть не помітив!

Нарешті відігнавши від себе дивовижне відчуття нудоти та трішки зібравшись, я поспішив за постаттю, яка віддалялася від мене коридором. До речі, чому ця згорблена фігура здається мені доволі знайомою? І чому ці коридори такі довжелезні? Неначе ззовні споруда виглядала не дуже великою, та зсередини все виявилося інакше. Скільки я ще блукатиму цими одноманітними закутками за чимось знайомим мені силуетом незнайомця?

Нарешті сутула спина зупинилася перед одними з дверей, які жодним чином не відрізнялися від інших – ні на них, ні на стінці поряд не було жодних позначок! Поозиравшись навколо, незнайомець натиснув на стіну на рівні грудей, неначе тільки він розрізняв у цьому місці якісь приховані символи, після чого на дверях висвітлилося невеличке віконце. Недовго думаючи, він лизнув це віконце, яке одразу почало світитися зеленим світлом.

- Вітаю Вас, Геодонте Сергійовичу, проходьте будь ласка, на вас чекають! – майже одразу прозвучав приємний жіночий голос, який своєю досконалістю наштовхував на думку про його штучне походження. Після цього двері на кілька секунд неначе розчинилися в повітрі, пропустивши до приміщення Геодонта Сергійовича.

Невже переді мною був саме Манько?! Саме той єдиний відомий мені працівник відділу конструювання штучних організмів нашої фірми? До речі, може я його так зрідка бачив через його роботу тут, у прихованій частині нашої фірми? Бо, чомусь ствердження, що ці приховані поверхи належать саме нашій фірмі, після їхнього відвідування в мене не викликало жодних сумнівів. І тут на мене накотила дивовижна ідея: «А може це і є саме та лабораторія зі створення штучних організмів, до якої я стільки мріяв потрапити?».

Я підійшов упритул до дверей, які тільки-но відновилися, закривши прохід до такої омріяної мною секретної кімнати. Ні на стінці, ні на самих дверях я ніде не побачив жодної позначки, щоб можна було спробувати повторити за Геодонтом процедуру відкриття проходу. Я підняв руку й спробував обмацати стінку, та моя рука почала зникати, провалюючись за перепону, неначе в порожнечу! Чи це я став безтілесним і тому можу проходити крізь стіни? А може не дарма я сьогодні зранку прийняв «Гільйотину»?