Глава 14

Перший день літа почався в мене зовсім нестандартно – з головного болю. Ще й мій домашній вихованець зненацька вирішив додати мені клопоту. Те, що я залишуся без сніданку, в мене вже не викликало ніякого сумніву, бо перед роботою треба встигнути збігати до аптеки, що працювала цілодобово. Та мусив погодувати того дармоїда, бо залишати Бориса без їжі до самого вечора було вже занадто.

Так, мій єдиний співмешканець останнім часом суттєво збільшився в розмірах і через це перестав спати в моєму ліжку. Та десь він все одно мусив бути! Наче в моїй однокімнатній квартирі було не так і багато варіантів, де можна добре сховатися. Проте, ні під ліжком, ні за кріслом чи шторами, ні в кухні, ні в туалеті чи ванній мого кота не було. Я навіть виглянув на балкон – результат той самий! Якби я не був біологом за освітою, то міг би припустити, що мій кіт дематеріалізувався…

Час плине, кота немає, ще хвилин десять і я не тільки до аптеки не встигну, але й на роботу запізнюся… Нявкотіння! Нарешті, гучне зазивне нявкотіння мого нестерпного кота з кухні, яке сповіщало про негайну потребу чергового пакетику з будь-чим. І де він там ховався? На моїй стандартній кухні в шість квадратних метрів? Виваливши до миски індичку в ніжному соусі, я навіть не лаяв Бориса – добре, що взагалі з’явився. Проте, думка, де це він міг ховатися, мене ніяк не полишала.

Навіть не поснідавши, негайно вибіг із під’їзду й від несподіванки аж рота роззявив. Виявляється, навпроти відкрили якусь нову аптеку. Коли вони встигли? Чи це я останнім часом був такий заклопотаний, що взагалі ні на що не звертав уваги? І, головне, двері в неї були відчинені, неначе вона працювала цілодобово. Звісно, мене дещо бентежила трохи дивна назва «Аптека № 13», та часу на роздуми не було – я, тричі плюнувши через ліве плече, переступив поріг цього нестандартного закладу.

Проте, зсередини аптека була маже така саме, як і ціла купа інших схожих закладів – скляні стелажі, заставлені різноманітними коробочками з ліками, на стінах реклама засобів, два віконця… Дивним було хіба що червоне освітлення приміщення, яке відблискувало на всіх склянках, створюючи трохи моторошну атмосферу. В одному з віконець стояла й мило посміхалася мені … Ніна Пилипівна…

- Доброго ранку, – привіталася вона до мене таким знайомим голосом. – Чого вам?

- Доброго ранку…

Я аж закляк на півслові, ледь не вимовивши її ім’я. Дуже добре, що вчасно помітив бейджик, де нижче «вас обслуговує» було написано «Наталя». Така купа несподіванок виб’є з колії кого завгодно. Я ледь стримав себе, щоби знову не роззявити рота. Невже може справді бути така схожість між незнайомими людьми? Чи переді мною зовсім не якась там «Наталя»? А може вона якась родичка травниці?

- То що вам? – перервала думки голосом Ніни Пилипівни працівниця аптеки, вирішивши, що пауза занадто затяглася.

- Мені треба щось дієве від голови, – я ледь не закашлявся, говорячи ці кілька слів.

- То пропоную вам найкращий засіб – гільйотину! – і вона продовжувала дивитися на мене навіть без тіні посмішки.

- Дуже дотепно! – про себе я відзначив, що не дарма вона навчалася разом із Олександром Федоровичем – гумор у них мав щось спільне. – Мені не до жартів – я поспішаю на роботу!

- Вам із собою? – на повному серйозі продовжувала вона.

- Так, із собою. Пластинку «Німіду», будь ласка…

- Ось тримайте, з вас п’ять гривень! – і вона кинула мені на прилавок доволі велику упаковку, схожу зовнішньо на презерватив. – Розведете в склянці холодної води й вона зніме… – працівниця наче замислилася й додала, – болі… – знову замислилася й нарешті завершила думку: – неначе рукою!

- Дякую! – тільки й вимовив я, виклавши п’ять гривень, схопивши таблетку-презерватив і вибігши з «Аптеки № 13».

По дорозі до зупинки я все таки встиг розгледіти, що куплена мною таблетка називається «Гільйотина». До речі, на срібній упаковці красувався чорний малюнок, у якому легко можна було розпізнати гільйотину… Навіть такій людині, як я, яка ніколи ту гільйотину в очі не бачила… Виходить, копія Ніни Пилипівни зі мною зовсім не шуткувала!

На пункті пропуску сьогодні знову чергував Віталій, який робив вигляд, неначе бачить мене уперше. Я вже не звертав на нього уваги, так і не розуміючи, чи добре, що я взагалі з ним зв’язався. З іншого боку, він дотримувався досягнутих нами домовленостей – залишився на роботі й нічим не видавав наші стосунки.

Сьогодні чергувала баба Капа, та я пройшов повз неї за десять хвилин до восьмої. Ішов з гордо піднятою головою, тримаючи, про всяк випадок, у кармані штанів дулю. Проте, на цьому нестандартності першого літнього дня не завершилися – мене майже одразу перехопив Кирило.

- Привіт, пішли на перекур! – беззаперечно заявив він мені.

- Привіт, мене начальниця пасе…

- Розслабся, їй сьогодні не до тебе, – і він гучно розсміявся. – Пішли, розмова є.

- Вона що, за Зіроньку вигрібає? – спитав я по дорозі.

- Зранку в шефа.

- А шеф що, залишився «незайманим»?

- Він своє почав отримувати ще вчора, – ми нарешті прийшли на місце для паління й Кирило затягнувся цигаркою.

- Так що за розмова? – не витримав я.