Глава 13

Несподівано я відкрив очі. У вікні ледь-ледь жевріло. На годиннику показувало початок п’ятої години. Обвів очима свою, майже рідну, кімнату… Бориса ніде не було помітно. Що зробиш – мій кіт живе власним життям. Проте, що саме мене підкинуло в той час, коли треба було додивлятися яскраві кольорові сни? Чи саме сни мене й підкинули? Тоді чому я нічого не пам’ятаю?

До мене прийшла якась ідея, яку треба було будь-що запам’ятати! І ось, як тільки розліпив очі, я про все одразу забувся. Чомусь на думку спливла підслухана вчора розмова в оранжереї. Вони приховують справжні тіла, а через менше ніж дві доби в цьому потреби не буде… Я зіпсував препарат… Ніна Пилипівна просила передати Федоровичу, що допомогти більше не зможе…

Яка купа всього відбулася зі мною лише за другу половину травня! І де ті Шерлок, Марпл, Мерге, хто там ще, щоб розплутати ці питання? Схоже, мого дитячого захоплення детективами зараз абсолютно недостатньо… І тут мене нарешті відвідала думка, через яку я зненацька прокинувся серед ночі. Я миттю занурився до календаря, дивитися що ж то за дивовижний день буде менше ніж через два тижні – виявляється, неділя й за нею червоний день! Гугл одразу повідомив – трійця. То, виходить, всі вони очікують саме на це свято, яке дійшло до нас ще з язичеських часів!

Зненацька на ліжко, наче взявшись нізвідки, заплигнув Борис. Ця збільшена подоба кота могла легко перелякати будь-кого, проте він одразу почав гучно мурчати й потребувати почухати його за вушком. Так, великі розміри його не зіпсували – він все ще залишався моїм домашнім улюбленцем. І непомітно, разом із своїм вихованцем, я провів залишок ночі у пів ока, поки не почув волання будильника.

Отак, як завжди, несподівано, розпочався новий робочий день. Поки діставався нашої фірми, в голові кружляла думка, як так вдіяти, щоб сьогодні не слухати зарозумілі повчання «спеціально навченої» Олени Володимирівни? Це саме той випадок, коли краще робити щось конкретне, навіть корисне на благо фірми, ніж начебто байдикувати, поки якась підстаркувата сорокасемирічна тітка виносить тобі мозок своєю «безпекою»…

На мою радість, на робочому місці нічого видумувати не прийшлося – мене очікувало диво. Олена Володимирівна навіть не пригадувала про розпочате вчора введення в курс справ, зустрівши мене з виряченими очима. Вона хапала ротом повітря, так і не спромігшись сформулювати словами щось зрозуміле. Нарешті почувши слово «Зіронька», я миттю кинувся до загону блакитноокої корівки, саме яка вчора зустрічала мене на новому місці роботи, – там було порожньо. Невже така велика тварина могла якось непомітно збігти?

Звісно, із сльозами на очах Олена Володимирівна пішла доповідати начальству про підступну тварину. Я, ледь стримуючи посмішку вдоволення, пообіцяв своїй новій начальниці прикласти всі наявні сили до пошуку втікачки. Зрозуміло, відсутність подальших повчань не могла не додавати радощів, проте в мене був значно важливіший привід: з’явилася чудова можливість пошукати шлях до зворотного боку нашого головного корпусу.

Я ледь не сів там, де стояв, від випадкової здогадки. Зворотний бік нашого корпусу – це те саме що й зворотний бік медалі… Ні, це невдале пояснення. Ми не бачимо свого відбиття ніде, крім дзеркала… Ось воно! То, виходить, ми не бачимо приховані поверхи не через їхню «прихованість». Ніхто ніякі голограми нам у вікна не підсовує – ті поверхи там відсутні, як наше відбиття в дзеркалі, без самого дзеркала. Виходить, проектувальники нашої фірми не такі вже й недотепи: вікно в оранжереї зовсім невипадкове – можливо, саме це вікно і є те «дзеркало», у якому відбивається зворотний бік нашої головної споруди? Єдиним незрозумілим питанням для мене залишалося, де саме знаходиться вхід до тих прихованих поверхів…

Створення вигляду «пошукової експедиції» Зіроньки я вирішив розпочати саме з оранжереї – треба було перевірити свої здогадки щодо прихованих поверхів… Ні, «поверхи» для цієї дивовижної споруди зовсім не підходило – значно точніше виглядало «прихований корпус», а ще краще «потаємний палац»! Та то все пусте – не більше ніж звичайна гра слів.

На диво, найближчий до ділянки вирощування тварин вхід до оранжереї виявився зачиненим. Невже це все через вчорашню потаємну зустріч керівництва фірми, свідком якої випадково став я? Майже тієї самої миті двері відчинилися – на порозі стояв шеф із густою щетиною на всьому обличчі та з якимсь занадто похмурим поглядом. Такий погляд повз мене не свідчив ні про що хороше.

- Доброго дня, – привітався я. – Олена Володимирівна…

- Олександре, пропав найцінніший екземпляр, переданий до нашого відділу на дослідження відповідності! – недослухавши мене, почав стурбовано Пізмазний.

- І що тепер робити? – я вже не розумів, що відбувається. Хіба шеф був непричетним до цих подій? Принаймні, почуття видавав абсолютно справжні…

- Нічого не говоримо керівництву й прикладаємо максимум зусиль до пошуків! Я встиг перехопити Олену Володимирівну і також підключив до пошуків усіх інших працівників відділу! Оранжерею я поверхово оглянув! Візьміть Кирила й уважно пройдіться всіма підсобними приміщеннями!

- Добре… – тільки і встиг вставити я, як мій начальник, забувши про всі свої регалії, побіг у пошуках втікачки.

Дивлячись услід цьому вже немолодому чоловіку, який поспішав із жвавістю двадцятирічного хлопця, у мене складалося якесь дивне відчуття, ніби в мене було два шефа: зараз він був справжній, стурбований долею відділу; вчора ж наче його підмінили на дивне, навіть трішки жахливе створіння з потойбічного світу… Відігнавши від себе всі ці зарозумілості, пішов шукати Кирила.