Глава 12

Сьогодні, поки діставався нашого кабінету, на диво, я не зустрів жодного працівника. Хіба що задом на мене пхнула баба Клава, яка своєю незрозумілого кольору ганчіркою робила не дуже свіжу підлогу на вигляд ще бруднішою. При цьому вона весь час бідкалася, хто це стільки слизу всіма коридорами роз’ялозив! А той слиз тепер засох і хоч зубами вигризай! Звісно, вона навіть не глянула в мій бік.

 Після вчорашнього дощу в природі відчувалося певне полегшення, чого я не міг сказати про власний стан. Що події останнього часу, що розмови тільки додавали нових питань. І найбільш сумним було усвідомлення, що навіть ні з ким було порадитися! Вчорашня ж пропозиція Надії Павлівни заходити до неї за порадою, зараз, нажаль, не викликала в мене нічого, крім чергової підозри.

Дивне відчуття самотності й безпорадності… У мене почала формуватися така асоціація, наче я якийсь підпільник, закинутий глибоко в тил ворога для виконання найвідповідальнішого завдання. З іншого боку, що саме може свідчити, начебто було якось по-іншому?

Поки я був один, треба було добре поміркувати, де саме й яким чином шукати приховані поверхи. Шкода, що вчора не зміг потрапити до нульового поверху – зараз ітиме на роботу купа співробітників, що не дасть можливості спокійно понишпорити. Очікувати такої нагоди до вечора також неможна, треба було щось вигадати.

Та не так сталося, як гадалося. Не встиг я спланувати хоч кілька перших кроків, як до кабінету зайшов Олександр Федорович. Я від несподіванки аж рота відкрив – шеф не викликав мене, не направив шукати лаборантку, а прийшов сам та ще й на початку робочого дня! Це свідчило про якісь надзвичайно важливі причини його приходу. До речі, зовнішність шефа надавала приводів до враження не менше за його появу. Тепер він міг виступати яскравим свідченням народної мудрості щодо волохатої руки. До речі, волохатими в нього були не тільки руки: цілі кущі волосся виглядали з-під сорочки. Також було помітно, що він голився зранку, проте все обличчя, враховуючи навіть лоб, уже вкривала невеличка, проте густа щетина темного кольору. На мій погляд, його гіпертрихоз набував занадто швидкого розвитку. Він нагадував малюнок у шкільному підручнику з біології, де в якості прикладу атавізмів наводилася людина із обличчям, повністю вкритим волоссям. То чого слід очікувати далі від дії препарату?

- Доброго ранку, як воно? – привітавшись і всівшись навпроти мене, Олександр Федорович, за своєю роками вивіреною звичкою, почав виуджувати корисну для себе інформацію.

- Доброго ранку. Що саме? – привітавшись, вирішив сховатися за маскою дурника я, відзначивши про себе, наскільки сьогодні посилилося в шефа рукостискання.

- Ну як учора сходив до керівництва?

- У цілому нормально, – зробив я вигляд, наче не розумів, що шеф ще вчора знав про «як сходив». – Домовилися з Прилучною про доповідь на майбутній вівторок…

- Яка шкода! – Підмазний сплеснув руками й ледь не підплигнув від вдаваного здивування. – Це ж треба, я в цей день у відрядженні! – очі округлив, на обличчі суцільна стурбованість, проте все швидко минуло. – Та нічого, Олена Вікторівна, як моя заступниця, проведе засідання.

- Добре, – тільки й зміг вимовити я, ледь приховуючи розуміння, що шеф просто грав цю реакцію на почуту від мене «новину». До речі, грав він зовсім не за Станіславським.

- Ну нічого. У мене до вас новина, – майже одразу переключився Олександр Федорович, остаточно переконавши мене, що він уже в курсі результатів мого походу до Коби. Більше того, це його звертання на «ви» не обіцяло мені нічого приємного. – Із сьогоднішнього дня ви переходите працювати на ділянку вирощування тварин.

- Хіба я погано справляюся із своїми обов’язками? – реально здивувався я такому повороту справ.

- Ні, у мене жодних претензій. Тому й було прийнято рішення розширити ваші навички… – він не встиг договорити.

- Це спеціально перед моєю доповіддю, щоб я більше часу мав на підготовку? – я одразу вставив шефу пряме питання.

- Ну чому… сприймайте це як можливість спробувати щось нове, – і він зненацька додав. – Ви мабуть чули трішки заяложений вислів, що в житті треба спробувати все?

- Так звісно, – розсміявся я, пригадавши студентські роки. – Проте, наш філософ Валерій Іванович якось заявив, що коли пропонують «спробувати все» в цьому житті, він рекомендує розпочати з миш’яку.

Шеф глянув на мене спопеляючим поглядом, трішки замислився й почухав щетину на підборідді, яка підросла навіть за час нашого спілкування. Поступово його очі прищурилися, видаючи надходження шаленої думки.

- Недолугий якийсь філософ був у вас, – нарешті вимовив він, дивлячись у далечінь на стінці навпроти й смакуючи кожне слово. Зненацька він загадково посміхнувся і перевів погляд на мене: – Миш’яком значно доречніше завершувати ознайомлення з цим світом.

- Це був такий жарт, – я навіть не знав, як реагувати на почуте.

- Я зрозумів, – тепер він поглянув якимись порожніми очима на мене. – Ідіть до Олени Володимирівни, вона розповість ваші нові обов’язки.

Олександр Федорович неочікувано різко підвівся, демонструючи всім своїм виглядом, що на цьому нашу розмову закінчено. Проте він зненацька зупинився й додав.

- Ще одне. Спробуй хоч там менше ляпати язиком, – і знову цей спорожнілий погляд… – Це суто дружня порада.