Глава 11

Яка все ж таки дивна, навіть незбагнена річ – час. Наче тільки-но був доволі важкий понеділок… І ось навіть не встиг оком моргнути, як немає цілого тижня: знову черговий понеділок і все починається з самого початку… То поясніть мені будь ласка, чим я відрізняюся від маленького хом’ячка в клітці, який із дня в день старанно крутить своє колесо, створюючи видимість виконання надзвичайно важливої роботи?

До мене приліз Борис, почавши ластитися та натякати на те, що не завадило би прогулятися на кухню до його порожньої миски. Спостерігати за його боротьбою із ягням не було ні бажання, ні часу, через що одразу зайнявся своїми ранковими справами.

Сьогодні навіть природа відчувала понеділкове напруження: небо нарешті затягнуло хмарами, температура впала, легкий вітерець неприємно пролазив під самісіньку футболку. Настрій був зовсім не робочим, при тому що на робочому місці знову очікувала купа невідкладних справ. Я починав відчувати, як повільно, проте невідворотно до мене підкрадається час написання звіту роботи відділу за перше півріччя…

Дійсно, Віталій не збрехав: на прохідній його справді не було. До речі, в ці вихідні я ніде не бачив людей у темних окулярах.  Може він тоді за пивом казав мені правду? І це все лише моя дещо хвороблива підозрілість? І чого я взагалі до хлопця причепився? Проте, мене не оминула інша несподіванка – сьогодні чергувала баба Капа. Розпочати тиждень зустріччю з цим монстром… Вона ж прискіпливо вдивлялася то в мене, то в останню хвилину на годиннику, яка ще відділяла мене від восьмої години ранку – початку роботи. Майже навшпиньках я просочився повз. Та тієї самої миті відчув, що таке «не щастить» по справжньому.

- Доброго дня, Олександре Степановичу! – привітався до мене Сергій Аркадійович, знову зробивши вигляд, наче не пам’ятає, як мене звати на справді.

 Я потиснув його руку й швиденько прошмигнув до нашого кабінету. І що за день сьогодні! Ну не починати ж робочий тиждень зі сварки з заступником Прилучної через його начебто склероз… Тим більше, на цьому тижні проблем і без нього вистачає. Проте я звернув увагу на якесь занадто м’яке рукостискання, чого раніше за ним начебто не помічав.

Мабуть, недарма з самого ранку передчуття було таке кепське… Майже одразу прибігла Аліна й попередила, що шеф чекає на мене в своєму кабінеті-коморі. Ми з Кирилом навіть не встигли випити тільки-но заварену каву – знову допиватиму охололу. Поки йшов до кабінету шефа, в голові все кружляли думки: невже й справді він визнав мої здобутки останнім часом і хоче підвищити за них? Можливо, зробити своїм заступником?

- Доброго дня, Олександре Федо… – я навіть не встиг договорити, побачивши шефа.

- Заходь, сідай! – він чомусь навіть не звернув уваги на моє здивування.

- А що у вас із обличчям? – все таки вирішив поцікавитись я.

- І що в мене з обличчям? – спитав той, наче не розумів, про що мова.

- У вас на носі почало рости волосся…

- Де? – він гарячково почав обмацувати кінчик носа волохатими пальцями. Проте, не намацавши нічого кримінального, вставився у мене здивованим поглядом.  – Що за недоречний гумор! – настрій в нього зіпсувався ще більше, ніж у мене.

- Не тут, біля брів…

- А, біля брів… Не звертай уваги – брови почали дещо густішати, – він наче видохнув із полегшенням і перейшов до суті нашої зустрічі. – Я знаю, що зараз у нас багато поточних справ, проте керівництво фірми вимагає негайно твого звіту щодо виконання умов контракту…

- Зараз? – моєму здивуванню не було краю. «Оце так вдячність за мої здобутки» – чомусь одразу подумалося мені. Як завжди, мої очікування не просто не виправдалися, а виявилися повністю спустошиними.

- Бачиш, Людмила Олександрівна наполягає на тому, що після відпусток не буде часу уважно розглянути всі наявні позиції, а треба майже одразу приймати рішення про новий контракт. Тому й вимагає твого виступу зі звітом зараз, щоб у всіх був час уважно розглянути надані матеріали та прийняти зважене рішення.

- Я так розумію, ця вимога не має жодного відношення до мого виступу на засіданні відділу… – побачивши багатозначний погляд шефа, я перейшов до діла. – Не встигну за місяць написати звіт, бо ще й виставку готувати…

- Який місяць? Вона вимагає твою доповідь із презентацією на розширеному засіданні керівництва фірми на наступному тижні!

- Вона з глузду з’їхала? – добре, що я сидів.

- Можеш сходити до неї на прийом і навести свої аргументи, – тихо, навіть без тіні посмішки, відчеканив шеф. – Може вона зрозуміє, суто по-людськи, та піде тобі на зустріч. Проте, задавати подібні питання я тобі не раджу.

Виходячи від Федоровича, я навіть не знав – сміятися від безглуздя ситуації чи плакати від сміху… Невже він і справді вважає, що директриса зрозуміє суто по-людськи? Це дійсно звучить якось смішно. Проте, через озвучену Підмазним інформацію було чомусь не до сміху. Не довго думаючи, вирішив все таки сходити до Прилучної, бо ця ситуація потребувала бодай-якогось прояснення.

Кава, звісно, вичахла, Кирило знову занурився в роботу десь в районі фітотрону. Так, мене муляли сумніви, що він переймається саме роботою, а не новими анекдотами для наших Олен. Ми останнім часом якось втратили той контакт, що, було, виник спочатку. Може він відчував, що моє шефство над ним доходить краю? Як би там не було, холодну каву пив усамітнено. З останніми ковтками нахлинуло таке відчуття, наче я, такий маленький, єдиний-самісінький в такому великому світі…