Глава 10

Увесь тиждень проходив у звичному режимі авралу та наднормових завантажень найрізноманітнішою роботою. Я навіть трохи приспокоївся, забувши про понеділкове засідання з приводу підготовки до виставки та той фурор, який я на цьому збіговиську утнув. Так само, в свою чергу, Олександр Федорович та все керівництво фірми безпосередньо на наших очах продовжували молодіти, набуваючи дивних форм, яким могли б позаздрити навіть моделі шоубізу.

На моє здивування, зовнішні зміни в мого кота трохи призупинилися. Можливо, дія препарату Ніни Пилипівни має певну межу і нарешті моя бідна скотинка перестане страждати? Проте, ні за зовнішнім виглядом, ні за поведінкою ніхто навіть і не подумав-би, що мій кіт міг би страждати. Скажу більше –його попередні страждання від холоду через відсутність хутра, мабуть, були куди більш відчутними.

Мене все частіше хвилювали деякі сумніви: Борис прийняв цей настій лише одноразово, а керівництво нашої фірми, згідно інструкції, буде глушити його цілий місяць. І чим це все, в решті решт, може закінчитися? Особливо, чим це закінчиться для мене у випадку, якщо на тому самому Підмазному препарат дасть якісь побічні дії? А в тому, що подібні непередбачувані прояви не за горами, я чомусь навіть не сумнівався.

Мене інколи муляло бажання проаналізувати хімічний склад флакона, який зберігався в мене. Та наскільки він співпадатиме з тим, який я бачу в дії? Більше того, чому Ніна Пилипівна попереджала мене про приховування цього настою від працівників нашої фірми? І хто, врешті решт, написав ту кляту записку від імені травниці? До речі, де поділася вона сама? Та значне завантаження на роботі залишало занадто мало часу для серйозних роздумів із такої купи найскладніших питань. Тому прийняття будь-якого рішення весь час відсувалося само по собі.

Увесь тиждень Віталій чергував на прохідній, проте кожного разу він відвертався від мене, тільки-но я підходив, та уважно щось розглядав удалечині. Я навіть не ображався – у кожного власні таргани, тому головним завданням було не перемішувати їх із власними!

Кирило весь час працював із підвищеною завзятістю, що мене почало дещо напружувати – невже він на щось розраховує? Одного разу я навіть застукав його у компанії наших Олен, коли вони напоювали його кавою, мило про щось щебечучи… Ну що ж, кожен сам є ковалем власного щастя!

Нарешті прийшла п’ятниця і я, з твердим наміром розібратися зі всіма цими важкими питаннями, легкою ходою прямував з набридлої за тиждень фірми на зупинку маршрутки. Останні дні були більш схожими не на другу половину травня, а на справжнє літо: сонце припікало, понад тиждень жодного дощу. Польові квіти через спеку вже відцвітали, через що загальний вигляд місцевості поступово почав втрачати свою чарівність. Ще зовсім трохи часу й усе висохне, неначе в пустелі.

На зупинці вже стояв Віталій і посміхався мені, нібито це не він цілий тиждень робив вигляд, що ми незнайомі. Він навіть пішов мені на зустріч, простягнувши руку, неначе давній приятель.

- Дивно, а зранку мене хтось навіть не помічав… – почав розводити зарозумілі розмірковування я, проте руку потиснув.

- Вибач, я за пивом усе поясню! – тут же виправдався він, мило посміхаючись.

- Слухай, може в нашій фірмі й прийнято думати одне, говорити інше, а робити щось третє, та з подібними підходами до мене краще не лізти. Мені цього добра і так вистачає.

- Я пропоную просто випити пива…

- А потім у понеділок ти знову мене не помічатимеш! – чомусь мене цей хлопець почав дратувати.

- Ні, не хвилюйся. З понеділка я вихідний, а з червня більше не працюю на фірмі…

- Добре, без пива тут ніяк! – майже одразу погодився я.

Ми доволі швидко дісталися до нашого пивного закладу. Ні в маршрутці, ні по дорозі ми не проронили жодного слова. Навіть пиво почали пити в якійсь гнітючій тиші. Нарешті я не витримав.

- Це ж скільки ментів зараз народилося!

- Ні, не ментів, а поліцаєв! – розсміявся у відповідь він.

Цей пустий жарт трохи розрядив обстановку. Проте, ми обидва відчували, що починати цю непросту розмову було доволі складно. Знову нависла тиша – ніхто не хотів починати першим.

- Я не вмію пити, – нарешті вимовив Віталій, підвівши на мене свої щенячі очі. – Зовсім…

- Ну це не новина, – посміхнувся у відповідь я, – принаймні, для мене.

- І от уявляєш? Я, після наших п’ятничних посиденьок, на ранок із зовсім трішечки хворою головою… – він, недоговоривши, одним махом допив свій келих і побіг за новими. І це він каже, що не вміє пити?

- Не хвилюйся, в мене теж голова важка була, – вирішив я підбадьорити хлопця, який хутко повернувся з повними келихами.

- Питання не в тому. Я ледь відкриваю очі, а поряд із ліжком сидять двоє невідомих у темних окулярах…

- Тобто, вони самі відкрили двері? – я, натомість, відкрив рота.

- Вони ще звідкись знали, що дружина поїде на вихідні до батьків і я буду сам вдома… – і він гарячково зробив великий ковток пива.

- Ти знаєш, – нарешті вирішив поділитися своїми підозрами я, – за мною всі вихідні також стежив якийсь кадр у темних окулярах.

Віталій ледь не поперхнувся пивом і тепер уважно дивився мені в очі, наче намагаючись вичитати в них якусь важливу інформацію.