Глава 9

Мабуть, слід визнати, що найгіршим днем тижня все таки є понеділок… Принаймні, сьогоднішній! Мене розбудив не будильник і навіть не Борис, а вайбер… Серед ночі в групі нашого відділу з’явилося повідомлення від Алінки про те, що о дев’ятій ранку відбудеться засідання щодо обговорення майбутньої виставки. Звісно, всі в ту саму мить майже одночасно почали дописувати, що й так будуть у цей час на роботі – невже треба подібну інформацію надавати о п’ятій ранку?

Дзинчання мобільного через ті суто жіночі реакції остаточно поховали мої сподівання ще хоч трохи поспати перед початком робочого тижня. І тут Аліна пояснила: до нас на засідання прийдуть директриса та її заступниця з впровадження розробок у виробництво. Невже п’ята ранку – то найвдаліший час для подібних попереджень?

Наших співробітниць одразу неначе прорвало: постійні повідомлення весь час свідчили про надходження до групи різноманітних стікерів на зразок «LOL», «Вау» і тому подібної високо змістовної лабуди. Невже в них усіх виникло стільки натхнення ритися в тому вайбері своїми манікюрами та посилати тупенькі повідомлення замість «поспати»?! І як цю підвищену ранкову активність виносять їхні чоловіки?

Звісно, я вже звик до нестримних жіночих дописів і ніяк на них не реагував. Проте Кирило, схоже, ще не встиг призвичаїтися до особливостей жіночої логіки, через що періодично припускався невиправних помилок. Так і зараз, читаючи цей потік нічних хвилювань, він зненацька побажав усім спокійно додрімати до підйому… І тут ми всі отримали чергову порцію взаємних побажань спокійної ночі, тобто спокійного ранку, та заспокоювання, що наше засідання пройде в штатному режимі, що супроводжувалося купою найтупіших смайликів. Принаймні, всі розраховували саме на позитивний результат засідання, незважаючи на присутність керівництва!

Єдиним із нашого відділу, хто завжди знаходився поза межами цих розмов, був Олександр Федорович. Він усім розповідав, що не має вайбера, бо не розуміється на сучасних технологіях… На мою думку, його позиція була просто розумним ходом задля зменшення зайвого інформаційного потоку, особливо вночі. Ну що можна зазначити з цього приводу – не такий він і тупенький, як може здатися на перший погляд!

Сьогодні на пропускному пункті серед чергуючих був і Віталій, якому я одразу посміхнувся. Проте хлопець відвернувся в інший бік і зробив вигляд, що мене навіть не впізнає. Може він і правий, що не варто всіх ставити до відома щодо нашого пивного вечора п’ятниці? Проте, все одно якось дивно…

Кирило вже зварив каву і ми почали ранок відповідно до вимог здорового способу життя, тобто без цигарок. Ще не вистачало, щоб нас на місці для паління застукала Колба, яка і так не рівно дихає до нашого відділу. Настрій був дещо незрозумілим: з одного боку, треба щось доповідати, а з іншого чомусь було абсолютно байдуже… Тому каву випили без зайвих балачок.

До початку нашого збіговиська залишалося ще з пів години. Проте у вайбері знову появився допис – усім негайно зібратися в кабінеті для нарад. Дивно, наш відділ ніколи не збирався в такій великій кімнаті, та нас перевірятиме керівництво фірми! Можливо, вони ще й презентації з нас вимагатимуть…

Мої припущення виявилися абсолютно слушними. Ми з Кирилом тільки заходили до кабінету, а наші співробітниці вже опановували проектор з ноутбуком. За ноутбуком сиділа Алінка, яка сьогодні буде виконувати функції не лише технічного працівника, але й секретаря цього збіговиська. Мене здивувало застосування проектору – невже на нашу невеличку компанію не вистачило б отого великого телевізора? З іншого боку, Людмила Олександрівна завжди занадто переймалася наявністю яскравої картинки: зовнішня помпезність у неї компенсувала переважно недолугий зміст.

Схоже, здивованими були не лише ми з Кирилом, але й Олександр Федорович, який із таким саме відкритим ротом спостерігав за копирсанням наших Олен. До речі, слід відзначити, що за вихідні шеф значно набрав м’язову масу, а волосся в нього помітно видовжилося та стало аж смолянисто-чорним. Схоже, препарат Ніни Пилипівни на нього діяв дещо повільніше, ніж на мого кота, проте ефект був не меншим.

Без п’яти дев’ять до кабінету нарад зайшли Людмила Олександрівна та Тетяна Олексіївна, вдягнені у достатньо святкові костюми, принаймні, на їхню думку. Звісно, спідниці-олівці до коліна та отаке ніжно-рожеве й ніжно-блакитне жабо не могли не тішити їхнє вибагливе око. І хоч їхні вбрання було різного кольору, з першого погляду всім було зрозуміло, що в нашого місцевого модельєра знову розпочався сезон знижок.

Проте мене здивували зовсім не наряди наших керівниць, до неординарності яких я вже звик. Можу чесно признатися, спочатку в мене викликала здивування відсутність будь-якого смаку та відчуття гармонії в наших титулованих працівниць, через що наряди їхні були дорогими, та личили їм не більше ніж корові сідло зі стразиками. Та поступово я зрозумів, що наша керівниця, як і її заступниці, насправді є не жінкою, а… директоркою… Ні, це зовсім не посада – це спосіб її існування! Вона бачила себе тільки в директорському кріслі. І вбрання, будь-яке, крім отакого непотребу, могло б зруйнувати старанно створюваний нею загадковий образ видатної працівниці: результат – ніщо, видимість – усе!

Сьогодні надзвичайно дивними мені здалися обличчя що Людмили Олександрівни, що Тетяни Олексіївни. Вони обидві виглядали так, наче їм обом було десь до тридцяти років! Я відзначив здивовані погляди наших співробітниць, які вони потайки кидали на керівництво: вони так само помітили суттєві зміни в керівному складі. І лише я мав здогадки, як саме можна пояснити такі дивні перевтілення: виявляється, пакунок був зовсім не для Олександра Федоровича.