Глава 6

Ніч пройшла у звичному режимі боротьби з котом за вільний простір мого ліжка. Проте, тепер боротися з Борисом стало важче – його хутро суттєво збільшилося і постійно лізло не тільки йому самому до рота, але й мені… Унаслідок дії тих кількох крапель настоянки мій кіт повністю змінився – ніщо навіть не нагадувало про його «сфінксове» походження.

Мені почало здаватися, що в Бориса росло не лише хутро, а й саме тіло також почало збільшуватися. Принаймні, тепер, що за зовнішнім виглядом, що за розмірами, мій вихованець був більше схожий на сибіряка або якогось там екзота. І ще він під час сну почав періодично здригатися всім тілом, неначе йому снилися якісь жахи.

Зранку я майже не переймався домашніми справами й одразу полетів на роботу. Десь по дорозі виникло відчуття, що забувся поголитися – нічого, сьогодні моя щетина трохи «відпочине». На моє велике щастя баби Капи на вахті не було, що не могло не радувати. Сьогодні чергувала чи Ніна, чи Валя… Та і я прийшов рівно за одну хвилину до восьмої! І хочу відзначити – це зовсім не через вчорашні вливання від начальства, просто цього разу пощастило з транспортом.

Кирило зустрів мене з занадто суворим, а, може, просто стурбованим виглядом обличчя: схоже, вчорашній захід із трудотерапії давався взнаки. Проте ми мовчки зварили каву і, як завжди, пішли дихати повітрям на місце, призначене для паління.

- Тут, виходить, ще й працювати треба… – нарешті Кирило розігнав свої похмурі думки та розпочав бесіду, глибоко затягнувшись і випустивши цілу хмару диму.

- А ти вважав, що гроші платитимуть за красиві оченята? – посміхнувся у відповідь я.

- Проте, що це за аврал! У мене сьогодні всі м’язи ниють!

- Головне, щоб ти нив не дуже гучно… – ввернув я, тихенько гигикаючи. – Звикай, прийшов сезон, тому роботи буде втричі більше, ніж на початку, коли ти прийшов влаштовуватися на фірму.

- А я думав, у вас так завжди на розслабоні…

- Звісно, бувають періоди, коли роботи небагато, проте аврали – то наше «друге я»!

І тут до нас примчала захекана Алінка:

- Олександре Петровичу, вас Підмазний кличе!

Мене завжди дивувало, чому вона постійно звертається до мене на «ви»? Я й старший лише на п’ять років… Чи то її так шеф видресирував? Проте, чого бігати за мною, та ще й до нашого «місця для паління»? Невже це все якась гра Кучерявця?

- Ну нехай шеф користуватися телефоном не вміє, – почав я вдавано обурюватися, – у тебе в спілкуванні з телефоном наче проблем не було…

- Це ви про що?

- Ти могла просто подзвонити!

- Шеф сказав вас відшукати… – і, трохи подумавши, додала: – навіть сказав, де.

Почувши останні слова, ми з Кирилом багатозначно переглянулися, проте промовчали. Виходить, мої припущення щодо шефових «витівок» набували реального підтвердження. Так наш перекур закінчився, навіть і не розпочавшись. І тепер ми обоє відправилися по справах: я до шефа, а Кирило до фітотрона. При цьому, хто з нас більше мав вигляд приреченої людини, визначити було не так і просто.

Олександр Федорович сидів у себе в кабінеті… Чи це був не зовсім Олександр Федорович? Бо з якого переляку його кучерики сьогодні були не те що не білими, як учора, а аж темно-сірого забарвлення? «Невже до магазину фарбу завезли?» – чомусь одразу подумалося мені. Та, привітавшись, вголос я сказав зовсім інше.

- Це що, вчорашній пакунок у дії? – спитав я, показуючи на волосся.

Мені здалося, що шеф аж змінився на обличчі! Він почав йорзати, сіпатися, мацати волосся руками…

- Чому ти так вирішив? – нарешті вичавив із себе він.

- Ніна Пилипівна розповідала мені, що травиця й допомагає… – договорити я не встиг.

- Не мели дурниць! Ти з глузду з’їхав таке у статті писати? – і як так у шефа завжди влучно виходило перемикати увагу співрозмовника? Невже навички розвивав, працюючи раніше на КДБ?

- Я наче поприбирав найбільш суперечливі моменти…

- А складні слова? Ти нащо тут стільки термінів позалишав? Невже ти вважаєш, що звичайні кухарки читатимуть подібну маячню?

- Так я вам на погодження – що залишити, що прибрати, а складнощі виправимо!

- То йди і виправляй! І сьогодні після обіду щоб усе було в редакції!

- Тобто текст нормальний?

- Пиши простіше і люди до тебе потягнуться! – заявив шеф і розплився у наймилішій посмішці.

Я, зовсім збентежений, прийшов до кабінету, так і не зрозумівши, нащо «людям до мене тягнутися». І думки про КДБ-шне минуле мого шефа ставали все нав’язливішими – ледь повідганяв їх та примусив себе сідати працювати на благо наших домогосподарок.

Ну що – почнемо спрощувати текст, бодай йому? А що при цьому з обсягами статті робити? Чи головне, щоб редакторам було що з неї викидати? То може хай вони б і про стиль також подбали, зокрема наявність термінів? Мабуть, у редакторів досвід написання зрозумілою мовою для звичайних людей трохи більший за мій…

І тут знову мене наздогнали нерозв’язні дилеми. Ну як я можу замінити у статті стадії мейозу на якісь інші слова? Просто написати «редукційний поділ клітини»? А хіба так стало простіше? Чи, може, зрозуміліше? Може треба так: «поділ у статевих клітинах із втратою половини хромосом»? Та хай грець тому Олександру Федоровичу та його статті! Ну як це можна спростити?