Глава 5

І чому я думав, що хоч сьогодні зможу нормально виспатися? Десь через годину чи дві, як я влігся, їхня величність кіт Борис припленталися до мене на ліжко і, як завжди, почали тулити свого голого хвоста до мого обличчя. Те, що я перевернувся на інший бік, врятувало ситуацію ненадовго. Невже він орієнтувався за моїм диханням? Обійшовши навколо, він підліз із цього боку й почав гучно муркотіти безпосередньо мені в ухо. Ну не лупцювати ж його! Навіть не розліплюючи очей, на автоматі висунув руку з-під ковдри, погладив, трохи відсунув від себе й притулив щільно до ліжка. Неначе допомогло – його легке хропіння через хвилину-другу свідчило, що і я сам можу нарешті віддатися під владу Морфею.

Тільки-но я провалився в дивовижний сон, у якому почав розглядати чийсь гнучкий стан на обрії, як зненацька заволав будильник. Шоста ранку! На автоматі вимкнув мобільний і знову прикрив очі, намагаючись додрімати пару хвилин та додивитися мій дивовижний сон. Ну як таке може бути? Де той гидкий кіт, через якого я не виспався?

Моя рука нащупала Бориса та почала гладити… Очі вмить відкрилися самі по собі! Я не хотів вірити своїм рукам, проте побачена картина не давала ніяких приводів сумніватися – мені не здалося! Тепер мій сфінкс виявився не зовсім сфінксом: усе його тіло було вкрите невеличким хутром жовто-сіро-коричневих тонів заввишки не більше двох міліметрів…

- Боря! – вирішив перевірити я, чи мій це кіт лежить поряд на ковдрі, бо може я все ще сплю. Хоча куди б подівся мій і звідки б тут узявся інший? Та такі розсуди зранку…

Ця ледацюга у відповідь лише повела вухом і продовжувала спати, як ні в чому не бувало. Так, схоже це саме мій кіт! І тут мене просто прорвало на дикій регіт! Бідний Борис аж підскочив від несподіванки. Мене так розсмішила моя здогадка: невже це Олександр Федорович замовив своїй знайомій травниці суміш від випадіння волосся?!

Все – можна вважати, що саме цим сміхом я розпочав новий день. Тепер Борис у хутрі, точніше у його зачатках, як ні в чому не бувало, зіскочив із ліжка й тієї самої миті почав вимагати від мене нової порції тунця. Я добре знаю, що годувати його слід, коли їм сам! Бо інакше він не дасть мені спокійно поїсти. Та зараз він біг за мною до туалету й несамовито навчав, намагаючись проникнути слідом за мною.

Хочеш чи ні, а з цим даруванням природи вимушений був рахуватися. Зробивши справи, я швиденько виклав чергову порцію котячої отрути у його миску та пішов махати руками – ну треба ж зробити вигляд певної подоби проведення ранкової гімнастики. Не встиг я завершити навіть першу вправу, як до кімнати зайшов мій Борис! Він знову переміг тунця і тепер вирішив завершити трапезу вранішнім туалетом, розвалившися на кріслі й почавши вилизувати себе.

Ви би бачили його очі, коли мій іихованець намагався себе вилизувати! Замість звичної шкіри, тепер скрізь до рота йому лізло невеличке, проте доволі густе хутро, яке липнуло до язика, не давало дихати… Бідна тваринка то відхекувалася, то починала злитися й сама себе кусати, то качатися та нявчати… Вчорашнє «задоволення» від кількох крапель із пакунку для мого шефа сьогодні виходило коту боком.

Нарешті я, надивившись на виставу, влаштовану моїм вихованцем, швиденько вмився, поголився, на ходу перехопив усе тієї самої арнаутки й помчав на транспорт. Сьома година – знову запізнюся… Проте, це шеф потребував моєї допомоги, то нехай рахується!

Так, о восьмій я був лише на зупинці – а ще з два кілометри пішки топати до самої фірми! І ось, о восьмій п’ятнадцять я, зовсім трішечки захеканий, заходжу до головного корпусу, де мене зустрічає Капітоліна Никанорівна – наша найгірша чергова… Це тепер усе керівництво фірми знатиме, що я спізнився…

- Доброго ранку… – привітався я, додавши про себе «Баба Капа».

Чергова лише підняла на мене свої суворі очі, неначе визирнувши з-під окулярів, злегка кивнула головою, та знову занурилася в місцеву газету. Може це мені розповідали якісь байки, коли казали, що наші чергові гірші за охоронців? Он, спокійно читає собі оту макулатуру, на мене майже і не дивиться…

- Привіт, Аліна! – я вирішив одразу зайти до шефа й привітався з секретаркою. – Підмазний у себе?

Аліна сьогодні була в дивній жовтій сукні із рисунком у вигляді якихось соняшників, скоріш за все, генетично модифікованих. Це я вам як фахівець підтверджую – у природі реальних соняшників такої форми існувати не може в принципі! Звісно, що забарвлення, що малюнок сукні робили вигляд нашої секретарки трохи несерйозним. Проте, та концентрація  й, особливо, пильність, які простежувалися на її обличчі під час занурення у монітор, це оманливе враження повністю компенсували.

- У Прилучної! – коротко відповіла вона, не відриваючи погляд від монітору та злегка кивнувши головою у відповідь на моє привітання. – Пояснення надає про вчорашню відсутність.

- Ну, це надовго! Я до себе.

Аліна, настільки занурена у свої розрахунки, у відповідь навіть не поворухнулася. Наша секретарка була самим незамінним працівником – стільки, скільки робила різних справ вона сама, не робили, мабуть, усі інші секретарі нашої фірми разом узяті. За одного Підмазного всю документацію вести – це вже була немала справа! При цьому вона ще й працювала головою ОСББ, паралельно встигаючи вести перемовини з різними підрядниками, щось постійно розраховуючи… Також її енергії вистачало ще на якісь заняття чи-то з йоги, чи з аеробіки…

У нашому кабінеті Кирило неначе вже очікував на мене. Він насипав у дві чашки кави й одразу, побачивши мене, увімкнув чайник.