Глава 4

Якби Олександр Федорович мені не збрехав, то, мабуть, він був би не Олександром Федоровичем! Із кожним разом я все більше помічав за шефом певну схильність до «випадкового забування неважливих деталей». Я ледь відшукав за адресою будинок тої Ніни Пилипівни, який, звісно, виявився не тільки не поряд із моїм, а навіть на значній відстані! Зрозуміло, що «гугл у поміч» ніхто не відміняв, та навіть той хвалений гугл виявився незнайомим із наданою мені адресою.

Вулицю я знайшов доволі швидко. І будинок тридцять восьмий, за яким ішов одразу сорок четвертий… Як таке взагалі може бути? Чи в нашій країні це більше правило, ніж виняток? Та мені потрібен був будинок навіть не сорок, а сорок «а»! Де тут його шукати, я навіть не уявляв! Більше того, райончик виявився якимось підозрілим – людей на вулиці майже не було, неначе ВООЗ об’явила чергову пандемію.

- Чекайте! – заволав я, побачивши нарешті якусь жіночку. – Підкажіть, будь ласка, де тут будинок сорок «а»?

Жінка, почувши волання, зупинилася й прискіпливо подивилася на мене. В очах її простежувалася чи-то певна стурбованість, чи-то недовіра… неначе вона вивчала мене.

- Ви до нашої чаклунки? – нарешті щось дивне спитала вона, не зводячи з мене питливого погляду.

- Яка чаклунка? Мені Ніна Пилипівна потрібна… – здивовано пробубонів я у відповідь.

- Вам в отой провулочок, – вказала вона в протилежний від знайдених мною будинків бік. – Побачите невеличку калитку, зарослу колючками, то вам саме туди.

І вона, не обертаючись, швидко подибала по своїх справах, наче й не зустрічала мене. Моєму здивуванню просто не було межі. По-перше, до якої це ще чаклунки міг мене відправити мій шеф? А, по-друге, як це калитка може зарости колючками? І провулок цей виявився більш ніж дивний: темний та вузький, де навіть удвох розминутися важко …

Я майже одразу розпізнав калитку, яка мені була потрібна. І не тому, що на ній висів номер дома – його взагалі ніде не було. І навіть не тому, що вона знаходилася в самому кінці провулку. Повірте, тепер я добре розумію, що таке «калитка, заросла колючками»! Навіть незважаючи на свою багату уяву, сам до такого я б ніколи не додумався! З обох боків від калитки було посаджено по кущу колючої ожини, які настільки розрослися, що поперепліталися своїми гілками над калиткою зверху. Оскільки місця для їхнього зростання було небагато, то вони добряче перегороджували сам прохід. Принаймні мене ці гострі загнуті колючки тричі «впіймали», поки я відшукував спочатку якийсь дзвінок, а потім механізм відкриття калитки.

Я розідрав собі руки до крові, постійно пригадуючи не одну маму, поки нащупав дивну клямку, яка прикривала калитку. Ось вам і «калитка з колючками»! Звісно, до двору я заходив, обережно озираючись по боках – не вистачало, щоб мене ще й собака покусав! Та, дякувати Богові, наче ніякої живності ніде видно не було. І дійсно, колючки цієї ожини охороняли садибу не гірше за будь-яку собаку!

Ділянка, на яку я потрапив, виглядала не менш дивною за калитку. Звісно, сонце вже сідало й добре розгледіти всі деталі не вдавалося. Та навіть побачене мною різноманіття рослин, які зростали на невеличкій присадибній ділянці, вражали. І як можна було стільки всього вмістити на цьому клаптику землі розміром не більше сотки? До того, ще скрізь зростали квіти від самих звичайних ірисів, півоній та незабудок до вишуканих лілей, бутони в яких тільки-но з’явилися й набирали розмірів. Мені здавалося, що всі наші експериментальні поля разом мали менше видове різноманіття.

Неширока доріжка, вимощена старою червоню цеглою, була обсаджена з обох боків якимись ґрунтопокривними рослинами із біло-зеленим листям. Ця доріжка вела повз старі абрикосу й грушу до низької невеличкої хатинки, схожої більше на сільську. Я постояв, розмірковуючи що робити далі. Ну не міг же я без дозволу йти в саму хату?

- Хазяї! – нарешті гучно покликав я. – Є хто вдома?

Майже одразу на зустріч мені вийшла жінка на вигляд років п’ятдесяти, вдягнена у звичайну, навіть простувату сукню. Яскраво блакитні очі світилися дивними вогниками, на обличчі сяяла приємна посмішка. Її темно русе волосся, у якому де-не-де пробивалися сиві волоски, трохи звивалося й милими фалдами опускалося на плечі, створюючи певну атмосферу дикунства. «Невже ця красуня може бути чаклункою?» – чомусь подумалося мені.

- Доброго дня! – вирішив привітатися я.

- Доброго здоров’я. Вам чого?

- Ви Ніна Пилипівна? Чи більш правильно слід казати «чаклунка»… – чомусь, бентежачись, додав я.

- А вам хто саме потрібен, – вона дуже мило посміхнулася у відповідь.

- Я навіть не знаю, – все ще ніяковів я. – Олександр Федорович просив забрати якийсь пакунок…

- А, ви від Сашка, – вона навіть не звернула увагу на мій спантеличений вигляд. – Заходьте, я якраз усе підготувала.

Я увійшов за нею до сіней, які здивували мене не менше за калитку чи присадибну ділянку. Глиняні білені стіни, на підлозі підстаркувата витерта доріжка, скрізь чистенько. Та по стінах висіли пучки різноманітних трав, корінців, ціла шухляда була заповнена банками із різнокольоровим вмістом. У повітрі стояв стійкий аромат трав та якихось невідомих благовонній.

- Тепер я розумію, звідки мова про чаклунку… – мимоволі висловив я думки вголос, обвівши рукою навколо.

- Я травниця…