Глава 3

- Доброго дня! Олександре Федоровичу, кликали? – заглянув я нарешті до кабінету шефа.

- Так, Сашко, заходь!

Він навіть підхопився, запускаючи мене до свого невеличкого кабінету, який більше нагадував комору, та щільно зачинив за нами двері. Справа навіть не у малих розмірах приміщення – тут умощувалися два письмових столи й шафа під книжки. Проте, другий стіл завжди був пустим, а три книжки могли обійтися і без шафи. Найбільшою проблемою кабінету була відсутність у ньому вікон. Мені інколи навіть думалося – хто й за що отак мстився нашому шефу, посадивши у подобу кабінету.

Я всівся навпроти Олександра Федоровича й мовчки очікував будь-яких пояснень. Шеф якось дивно посміхався та намагався не дивитися на мене, про щось розмірковуючи і тереблячи ручку. Схоже, він був напружений, а рухи кучериків на його голові видавали шалену роботу мозку.

- Як воно? – нарешті спитав він, наче все було як завжди.

- Та наче нічого… – я вже зрозумів певну пристрасть шефа витягувати з людей потрібну йому інформацію такими пустими питаннями. Тому намагався останнім часом відповідати максимально нейтрально.

- А як твій підопічний? – чомусь вирішив уточнити він.

- Та що підопічний – жере та спить!

- Кирило жре та спить? – шеф від несподіванки ледь не вдавився слиною.

- Ні, це я про свого кота! – я аж невимушено засміявся. – Це ж він у мене підопічний…

- У мене до тебе буде делікатна справа… – нарешті посерйознішав Федорович і заговорив у занадто довірливих тонах.

- Треба знову звіт написати? – чомусь вирішив пожартувати я.

- Так, то само собою! – Олександр Федорович, схоже жарт не оцінив, махнувши рукою. – Більш делікатна…

- Ви мене вирішили підвищити? – сьогодні мене чомусь просто підбивало на гумор.

- Можна й так сказати, – завідувач відділу нарешті посміхнувся. Здавалося навіть, що його сиві кучерики аж підскочили від зменшення напруги. – Ти сьогодні замість мене сходиш на нараду, – нарешті вичавив він.

- Ну добре, – я підвівся, збираючись іти.

- Ні, це ще не все! – він чомусь почав говорити тихіше. – Є ще одне дуже делікатне прохання. Як раз поряд із твоїм будинком живе моя знайома, яка передасть невеличкий пакунок.

- Може краще послати Кирила? Бо я на нараду так можу не встигнути…

- Ні-ні! – він ледь не підскочив. – Ніяких Кирилів! Ти зайдеш до неї одразу після наради, а той пакунок принесеш завтра на роботу. Ось адреса, жінку звати Ніна Пилипівна. Скажеш, що від мене.

- А як пояснити, що вас не буде на нараді? – я майже не звернув уваги на це дивне прохання. Мене більше турбувала реакція нашої Колби, як усі позаочі називали Прилучну, на відсутність шефа на цій нараді. До речі, чому саме «Колба»? Невже то все через фігуру, яка, на думку Людмили Олександрівни, в неї начебто була?

- Скажеш, я виїхав у справах, – перервав мої розмірковування шеф.

- Ну гаразд, не проблема. – Я знову підскочив, збираючись іти.

- Із пакунком – обережно, щоб не розбився. – Олександр Федорович провів мене до самих дверей, якось дивно всміхаючись.

Що можна на це сказати… Я ніколи не вважав себе хлопчиком на побігеньках, та постійно треба було щось кудись віднести чи навпаки отримати… Так, я добре розумію, що то не панське діло бігати начальнику відділу по пакунки! Проте, чомусь доволі часто навіть загальні документи писали наша секретарка та звичайні працівники, а не він. У мене навіть складалося таке враження, наче той самий Олександр Федорович і не читав папірці, які підписував! Що вже казати про нашу найбільшу грозу – Прилучну…

Як швидко й непомітно плине час! Не встигли ми з Кирилом потеревенити ні про що, тобто про жінок та їхні дивні наряди, обговорити, чому це жіночі штани настільки популярні, коли підходять лише одиницям… Тільки-но ми зварили каву та почали її смакувати з печивом, як прибігла наша секретарка Аліна, трохи перелякана… аж око сіпалося.

- Ви не знаєте де Олександр Федорович?

- Так він по справах поїхав, – здивовано відповів я.

- Ось тобі! Тут Прилучна вже телефон обірвала! Нарада через хвилину!

- Не хвилюйся, я іду на нараду замість нього. Зараз буду в неї в кабінеті.

- То давайте вже, бо сьогодні не в кабінеті – треба до кімнати нарад!

Так, вона була права – за одну хвилину злетіти на п’ятий поверх із нашого першого не міг навіть наявний «швидкісний» ліфт. Мені ж до нього ще й пробиратися треба через купу закапелків. То значно швидше піднятися запасним ходом, який знаходився одразу за нашим кабінетом. І летів я, повинен сказати, навіть швидше за наш ліфт. Проте, звісно, все одно запізнився.

Кабінет для нарад було створено неначе для показухи – по центру дебільнуватий овальний стіл, за який усі сідали й вели перемовини. І те що учасники перемовин не тільки бачили один одного не завжди, але й чули далеко не все, що потрібно, начальство не обходило. Головне, що кімната виглядала пафосно та урочисто.

У кабінеті вже сиділи директорка, її заступники з науки, із впровадження розробок у виробництво, із міжнародних зв’язків та заступник із обслуговування клієнтів, який також виконував обов’язки заступника по кадрах. Так само присутні були головний бухгалтер, помічник із матеріально-технічного забезпечення, всі завідувачі відділів та начальники лабораторій. Були присутніми навіть начальники незрозумілих мені центрів, яких я і в обличчя розпізнавав не з першого разу.