Глава 2

Звісно, на Кирила я зовсім не ображаюся! Ну хіба взагалі можна на нього ображатися? Зрозумійте мене правильно – йому можна тільки поспівчувати. Особливо, коли він отримує порцію схожого сарказму або підступів від мене. І далеко не завжди у відповідь. Тут взагалі важко порахувати, хто кому винен відповідати.

Мій напарник був повною моєю протилежністю: блакитноокий блондин невисоко зросту, трохи пухленький, хоча казав усім, що то в нього просто кістка занадто широка. Та коли я спостерігав за знищенням ним будь-якого непотребу, що хоч віддалено нагадував харчі, теза про «широку кістку» якось відпадала сама по собі.

Все ж для мене більш важливим є те, що він був на два роки молодшим і прийшов до нас на роботу тільки два місяці потому. Тому, хотів він чи ні, саме він виявився єдиним моїм підлеглим. Якщо так можна сказати… Хоча мені доволі часто здавалося, що з нашою роботою сам я міг би впоратися не тільки швидше, а ще й значно краще.

Коли я дивився на цього жвавого легковажного хлопця, а особливо на його витівки, не завжди міг повірити, що йому вже стукнуло двадцять три! І це навіть не через те дитяче личко без жодної волосинки! Ось кому і в чому можна було б позаздрити по-справжньому. Інколи в мене складалося таке враження, що повноцінне дитинство у нього все ще продовжує гратися десь глибоко в дупі. На його фоні я відчував, як дорослішаю ще швидше.

Я добре розумію, що всі його витівки були не через його внутрішню паскудність – із середини він був, мабуть, наймилішим парубком. Проте, це тільки він міг у свій перший робочий день розвеселити наш відділ тим, що кинув мені під письмовий стіл петарду… У нашому найсекретнішому закладі! Ой, яка ж то цікава штука – карма. Ми досі тільки здогадуємося, що саме робили з Кирилом наші охоронці й чому після тісного спілкування з ними той дві доби навіть не намагався сідати…

Та Кирило не вгавав – тільки він міг додуматися на входинах наливати всім соку, як він казав, трохи генетично модифікованого. І лише я розсмакував із першого ковтка, що вся модифікація полягала в додаванні горілки… «не більше половини від обсягу напою», як потім він пояснював. У нашому закладі, із максимальним ступенем секретності, де пити співробітникам дозволялося лише в п’ятницю після роботи! Навіть на день народження нам можна було пити тільки безалкогольне пиво.

За перший місяць роботи були в нього, може, й інші витівки, які так одразу вже не пригадаєш. Що зробиш – цей Кирило такий милий парубок, проте, виявляється, з такими паскудними генами… Ось до кого я б першим застосував свої суперздібності щодо перетворення світу! Якби ці здібності в мене й справді були б.

Та вибачте мені, я хотів зовсім не про Кирила, а представитися. Чомусь думки в мене скачуть неначе генетично модифіковані жеребці! Можливо тому, що Кирило, як завжди, смачно затягнувся, затримав дихання й цілий струмінь цигаркового диму видохнув безпосередньо мені в обличчя? Треба, мабуть, зменшити цього місяця розміри його премії… В сенсі, посприяти цьому.

Ось і знову я про того напарника, бодай на нього гикавка напала! Ледь розігнав цю хмару отрути й відкашлявся! Ви спитаєте, чи не палю я? А що – самі не здогадалися? Звісно, ні! І навіть не тому, що це шкідливо. Якось іще під час навчання в універі мене намагалися навернути на підтримання компанії щодо знищення всесвітнього зла. Та виявилося, що я спроможний на знищення лише алкогольного боку вселенської шкоди. Як зробила узагальнюючий висновок щодо всіх тих спроб моя однокурсниця Марина, я цигарки тільки переводжу… Виявляється, це до боротьби зі злом жодного відношення не має.

Проте, життя навчило мене, що піти подихати чистим повітрям «зайвий» раз дуже часто є зовсім «не зайвим». Бо якщо ти не дихаєш разом із іншими, то ти працюєш саме за тих інших, доки вони втамовують свою жагу до боротьби. Тому я завжди підтримував кампанію за очищення світу від шкідливих звичок, хоча б у межах, дуже обмежених межах, людської хіті. Спостерігати, як ці клоуни кожного разу кидають палити, ну допалюють і тут же кидають, це було майже цілим мистецтвом!

Я вже пригадував, що займаю посаду генного інженера. Тобто, як спеціально навчена людина, змішую стимулюючі розчини, прибираю лайно лабораторних тварин у віваріумі, копаю, сапаю та роблю цілу силу-силенну іншої високоінтелектуальної роботи, яку не може виконувати особа посади, нижче за молодшого наукового співробітника. Так, інколи я ще писав якісь тексти по результатах нашої роботи, які потім зустрічав переважно в звітах нашого відділу й навіть кілька разів у наукових статтях. Та то таке – ну не доктору ж наук спускатися до рівня копирсання в цифрах! Тим більше, наш завідувач відділу, Олександр Федорович, не дуже дружний із комп’ютером. Наче він за віком повинен був би розбиратися… Що там йому – п’ятдесят п’ять? Зовсім сиве волосся. Ну може шістдесят… п’ять… І те, що в цьому році його син тільки-но пішов до першого класу, у наш толерантний час до його віку не має жодного відношення!

Взагалі, ця тема заслуговує на зайву хвильку уваги. Увесь наш відділ два роки моєї роботи зворушувався розповідями шефа про онуків, які то зробили перший крок, то вперше сказали «дід», тягаючи його за кучері, то вивчили перший віршик, то намалювали перший малюнок… Інколи на загальних застіллях Олександр Федорович пускався в туманні розмірковування на навколофілософські теми. Так я із здивуванням слухав його роздуми про те, що в дорослих батьків народжуються найбільш талановиті діти. Так, саме батько повинен бути у віці, а мати молодою, бажано до двадцяти п’яти.

І хто б міг подумати, що це все не просто розмірковування? Виявляється, цей доктор наук, який начебто повинен знатися на генетиці та розуміти, яка купа проблем накопичується в статевих клітинах із віком, ставив відповідні експерименти, зокрема з молодою дружиною. Принаймні, ми випадково минулого вересня дізналися, що він веде сина до першого класу…