Глава 1

Я не можу сказати, що в мене погана, нецікава робота. Так, хіба бути генним інженером може бути нецікавим? Скажу вам більше: якщо років так через десять всі ви опинитеся на вулиці, бо ваш функціонал виконуватимуть різноманітні роботи, то я точно все ще буду одним із найбільш затребуваних фахівців! І не дарма я витратив цілу купу часу та грошей на навчання й маю червоний диплом магістра з генетики! Що правда, «червоний» – то занадто гучно сказано. Тепер мій «червоний» шматок пластику відрізняється від звичайного хіба що «відзнакою». А що його зробиш – прогрес, вашу маму!

Звісно, я з дитинства мріяв бути… Генетиком? Чи ви сказилися? Хіба в п’ять років діти знають про таке незрозуміле слово? Що? Вони його вже чули? Ви вважаєте, що дехто його може навіть розуміти? Це ви про вундеркіндів, неначе? Я вас перепрошую… Я вчився в університеті якраз із одним подібним вундеркіндом – Максимом звали. Максим Самоїд – худорлявий хлопець під два метри зростом, із гарненьким личком та подовженою зачіскою темного волосся. Сам він був із невеличкого провінційного містечка, у якому, звісно, ходив до найкращої гімназії.

Не можу сказати, що ми з ним були друзями. Більше того, чи були в нього друзі взагалі? Мене самого всі мої шкільні роки інакше як «ботаніком» ніхто не називав. Та я, у порівнянні з тим Максимом, був просто «свій хлопець»! Не те, щоб він був відлюдькуватим чи викидав якісь фінти. Проте, хіба ми всі інколи чогось не утнемо… Просто його бачення власної величі певним чином зводило нанівець усі намагання звичайного спілкування. І спілкуватися з ним із кожним днем було все важче – усі свої розмови він будував навколо колишніх перемог на шкільних олімпіадах і чого там іще…

Що тут скажеш! Так, звісно, його мати, яка розлучилася майже одразу після народження Максима, вирішила все своє життя присвятити розвитку своєї єдиної дитини. І дійсно, багато чого їй вдалося. Принаймні, вона змогла зі свого допитливого та м’якого на характер синочка поступово зліпити справжнього вундеркінда. І не треба мені доводити, що вундеркіндами тільки народжуються! На будь-яких олімпіадах Максим завжди виходив переможцем. В одинадцятому класі його навіть запросили на місцеве телебачення поділитися секретами власного успіху.

Я так розумію, що він на тому інтерв’ю не сказав головного – увесь його успіх був результатом маминих старань. Ні, звісно, він усе вчив сам, та хто його питав – чи хотів він цього? Ось вам і питання вибору, якого просто не було. У нього ніколи не вистачало часу на гру з друзями, та й узагалі – на друзів. Навіть його копирсання в комп’ютері постійно контролювалися мамою або бабцею. Він люб’язно посміхався журналісту та розповідав, як усіма своїми досягненнями завдячує рідним! Саме так, як і підказувала напередодні йому мама… Може вона й була права, що батько повинен був побачити цю передачу та нарешті зрозуміти, від чого він колись відмовився? Проте, то таке…

Що ж, виходить – усе минає. Так само, минув і його успіх. В університеті виявилося, що його знання не такі вже й бездоганні. Зрозуміло, певний час він виїжджав за рахунок шкільної бази. Його метаморфоз відбувався безпосередньо на наших очах: ми бачили, як життя в гуртожитку та нарешті отримана ним свобода від материнської гіперопіки робили свою справу. І ось виявилося, що отримавши право обирати, хлопець не знав що з ним робити…

Звісно, бажаючих спілкуватися з Максимом було не дуже багато. Проте, чи є такі, хто відмовиться випити пів стаканчика на дурняк? Підвищена стипендія та гроші, які передавали його рідні, дозволяли парубку постійно мати тимчасових друзів.

Виявляється, «вундеркінд» може розгубити свої, накопичені з дитинства, ресурси лише за якийсь перший семестр! Поки ми всі вкривалися сьомим потом, длубаючи конспекти та лабораторні, Максимка набирав чергових очок у справі пізнання якості портвейнів. Навіть на пари, якщо й приходив, тільки після пляшечки світлого пивка… Проте, як завжди неочікувано, прийшла сесія, яка показала: шкільна база то добре, та вона потребує розвитку… І його другий семестр уже відбувався зовсім без стипендії.

Слід відзначити, що пари за присутності Максима – то взагалі окрема тема для розмови! Він був єдиним студентом, що постійно задавав питання всім лекторам. І, звісно, більшість питань доречними були не дуже… Найбільше запало в пам’яті, як він сперечався із філософом… Той, зовсім недоречно, забагато часу лекції приділив найбільшим відмінностям між ідеалізмом та матеріалізмом. Звісно, розглядаючи свої засалені від часу папірці, він дуже докладно й уважно пояснював аудиторії, чому всі ми, як природничники, повинні вибудовувати власний світогляд, спираючись саме на матеріалістичне розуміння існування всесвіту. І тут наш Максим Самоїд просить шановного філософа довести… Що довести? А все те, що він нам докладно зачитував із папірців про той свій матеріалізм та пояснення всесвіту.

Ви навіть не можете собі уявити вигляд бідного Валерія Івановича, який за останні тридцять років викладання філософії із своїх пошарпаних аркушів, уперше зіткнувся з подібною пропозицією… Не лише все його одутле обличчя, а й навіть лисина умить вкрилися червоними плямами. Важко дихаючи та кидаючи очима через окуляри в золотій оправі жмені блискавок у бік Максима, він гарячково протирав піт своїм носовим платком… А пара все ніяк не закінчувалася!

Трохи віддихавшись, він почав перечитувати свої записи про всі оті «ізми» ще раз… Максим майже одразу його зупинив – він оцей весь непотріб добре почув і з першого разу, та де докази? Бляклі, майже вицвілі очі Валерія Івановича від почутого збільшилися настільки, що почервоніли через нестачу місця в очницях. Він щось прошамкав, хапаючи повітря, й нарешті видав щось на кшталт «Оці мені біологи! Знаю я вашу біологію»…